Я повернусь до тебе, мамо...

28 Марта 2017
Я повернусь до тебе, мамо...
26.03.2017г. в Сыктывкаре в офисе Коми республиканской НКА украинцев Дома дружбы народов состоялся необычный творческий вечер. Клуб украинской мовы (КУМ), председатель Галикаева Мария и Союз писателей КРОО НКАУ, секретарь Онищик Ольга подготовили и провели встречу с самобытным поэтом Екатериной Онуфриевной Романчук.
творчий вечiр К.Романчук 26.03.2017. офiс НКАУ в ДДН (2) — копия.JPG
Рассказ Екатерины о своей судьбе в прозе и стихах настолько увлек присутствующих, что три часа (15:00-18:00) пролетели как один миг. Зрители то от души смеялись, то напрягались и не могли сдержать слез сопереживания. Все сказанное было близко сердцу каждого присутствующего украинца и других гостей. Это и босоногое детство в украинском селе на берегу р.Тасмин, притоки Днепра, и непосильная помощь матери с ранних лет, и выпас коровы в 6 лет. Трагичность судьбы семьи, которая попала под оккупацию фашистской Германии. Послевоенная нищета, голод, разруха жилья и похоронка на отца  в мае 1945 года.

ВIРШОВАНА АВТОБIОГРАФIЯ  КАТЕРИНИ РОМАНЧУК

Моє життя почалося з війни

 

З початком літа, уночі, на зорянім світанку,

На Україну палачі ввірвалися на танках.

Кругом гриміло і ревло, снаряди розривались,

Свистіли кулі над селом, неначе з смертю грались.

 

Літали в небі літаки із чорними хрестами,

Бомбили скрізь. Мої ж брати  тулилися до мами.

Забрали батька на війну у липні, а додому

Вночі прийшов він не один у вересні хмурному.

 

Мене тоді ще не було, лиш два маленьких брати.

Ховалось в темряві село. Маленька наша хата

Стояла скраю. Там густий ріс очерет, на хмари

Схожий був, де уночі ховалися примари.

 

В Медведівці, де ми жили, загарбники осіли.

В селян забрали, що змогли, худобу всю поїли.

Від них лунає: «Хенде хох!». Курей, качок стріляють,

Якщо побачать молоко, відразу забирають.

 

Штаб розмістили на горі (раніш там була школа),

Стояли танки у дворі, гармати на фургонах.

А мотоцикли, як жуки, стоять кругом впритирку,

Ганяють вдень, як павуки, залазять в кожну дірку.

 

За річкою, у Трушівцях, розбитий полк зібрався,

У Чорнім лісі, за селом, в загін він сформувався.

Було чимало партизан. Наш батько став горою:

Ну як було тут не піти до жінки з дітворою?!

 

Згадав про стежку, що була через усе болото,

Бо тітка в Трушівцях жила, то й бігав за охоту.

Послали в розвідку його. Одягся старим дідом

І з бабою пішов в село за тютюном і хлібом.

 

Спочатку плавнями пішли (ледь видно вже стежину),

Вбрід річку Тясмин перейшли, бо батько знав місцину,

І очеретом до села тихенько пробирались,

Під вікна через перелаз вони таки дістались.

 

Тут батько одудом кричав під вікнами світлиці,

Коли дівчиськом викликав її на вечорниці.

Палазя вибігла мерщій з відерцем за водою,

Не взнала Проню, бо стояв дідусь із бородою.

 

«Палазю, серденько моє, це ж я, твій Проня, бачиш?!

Пробач, що в мене борода. Чого, дурненька, плачеш?

Ходімо швидше до дітей! Я дуже так боявся,

Що вже живими не знайду, поки до вас добрався!

 

То передумав геть усе, а як побачив хату,

То так зрадів, що занімів». Цілесеньку, прибрату,

На руки ніжно він узяв свою Палазю-жінку,

Закохано поцілував, притиснув, мов перлинку.

 

А діти в хаті на печі тихесенько сопіли.

Татусь із мамою вночі мене зробити вспіли.

Потім шукали по дворах тютюн і хліб до ранку

І в очереті пробули удвох аж до світанку.

 

Бабуся також принесла в торбині дві хлібини,

Ще й сала десь шматок взяла, сказала, що в родини.

Так і наладили зв’язок сміливі партизани,

І часто німці після них зализували рани.

 

Я народилася тоді, коли снаряди рвались.

В лікарню маму не взяли, бо німчури боялись.

Не було в хаті пелюшок навіть із чого рвати –

Прийшлося мамі в ганчірки мене запеленати.

 

Колиску тато змайстрував, приніс її з загону.

Частенько в гості забігав, не відчував утоми.

Сусіди хліба принесуть, важкого, як гранати,

Тихенько в сіни занесуть чи покладуть під хату.

 

Приходив батько уночі, коли в селі всі спали,

І тільки мати та сини солдата виглядали.

В світлиці Полюшка рядном вікно законопатить,

На стіл поставить каганець, щоб видно було в хаті,

 

Соломи свіжої на діл постелить багатенько,

Щоб татко з дітками устиг побавитись гарненько.

Як тільки одуд закричить надворі біля хати,

Палазя миттю побіжить на зустріч з нашим татом.

 

В обнімку зайдуть вони в дім, біля колиски стануть,

Із партизанського мішка гостинці нам дістануть.

«Дай поносити немовля!» - попросить він у мами.

«Не треба, любий! Хай поспить. Побався із синами».

 

З лежанки батько їх зніма, в солому закидає,

Обох на руки підійма, до стелі підкидає.

Сховався місяць, і зірки відразу поховались,

Поснули діти, а батьки у сінях цілувались.

 

І сонце виспалось уже, за вікнами світає,

На обрії голубизна веселкою палає.

У плавнях купка партизан присіла спочивати

З мішками хліба на плечах. Проводила їх мати.

 

Назад побігла до дітей, сховатися успіла:

Село ще спало, і вона нікого не зустріла.

… Пробігла осінь, і зима уже не за горами.

Катруся грається сама, без братиків, без мами:

 

Вони рубають очерет, у снопики складають,

Бабуся в’яже, а жінки додому їх тягають.

Годує мати дитинча, затопить піч цурками,

Казан поставить на черінь з крупою й кабаками.

 

А поки каша закипить,

Вона по очерет біжить.

Забрала хлопчиків додому,

На піч поклала, на солому,

 

Щоб ручки й ніжки обігріли

І (не дай Бог!) не захворіли.

У хаті тепло, піч гаряча…

Проворна мати, добра вдача.

 

Казан кипить,

Катруся спить.

Сини сопуть –

Вечерю ждуть…

Риболови

Петрусь та Іванко рибалить схотіли.

За хатою плесо зовсім зміліло.

Спочатку йшли луками, далі – по балці

Туди, де водичка вкриває лиш пальці.

 

Метелики всюди яскраві літають,

Братів і Катрусю гулять закликають.

Замріяно Катя примружила очі –

Віночок із квітів сплести вона хоче.

 

Матуся із гільзи снаряда зробила

Відерце, щоб Катя в нім рибку носила.

В’юни півметрові, товсті, мов гадюки.

Ногою наступиш – самі лізуть в руки.

 

Брати їх за жабра із мулу тягають,

Катрусі в відеречко швидко скидають.

Прибігли додому брудні і багаті,

Всю рибку помили в тазу біля хати.

 

Матуся посмажила рибку – і свято

До них завітало в розвалену хату.

Уже не стріляють ні німці, ні наші.

Наїлися діти і рибки, і каші.

 

Залізли на піч і поснули в рядочок.

В куточку повісила мама віночок:

Катрусі маленькій вона виплітала,

Як та на печі солодесенько спала.

                                                           05.09.2013р. Сиктивкар

 

Жито зелене

 

Маленька Катруся забігла від мами

На поле, де жито стояло.

Їй так захотілось торкнутись руками

Те диво святе, що їй пісню співало.

-Не бійся, іди, не соромся, Катрусю.

Ніхто не наважиться скривдить дитину.

Лиш в очі блакитні твої подивлюся,

Легенько, мов пух, поколишу дитину.

 

І тягне Катруся свої рученята –

Поторгала ними зелену лавину,

Лише на хвилинку звела оченята,

Як та розступилась, впустила дитину.

 

Дівчатко маленьке стоїть, ніби в лісі,

Лише над голівкою сонечко світить

Та птаха матусину пісню співає,

Коли рідну доню свою колисає.

 

Заснула Катруся на житньому полі.

Брати і сусіди шукають дитину,

А братик Іванко заліз на тополю,

Яка була вища за нашу хатину.

 

Побачив він жито, що хвилі кидало

(То й добре, що хата була на горбочку),

Сестричку маленьку воно обнімало

І пестило, наче матусенька дочку.

-Я бачу сестру! – закричав із тополі. –

Її покажу, тільки злізти боюся.

-А ти, мій маленький синочку, поволі

Злізай і не плач, я ж на тебе дивлюся.

 

Вона підхопила Іванка на плечі,

І разом побігли чимдуж до Катрусі.

Вже сонце сідало і бархатний вечір

Виблискував в косах моєї матусі.

 

Нарешті дитинку свою відшукали,

Вона, ніби ангел, у житі лежала.

На руки взяла, поцілунками вкрила,

Біленьку голівку собі положила

 

На праве плече і заплакала тихо,

Що Бог відігнав від Катрусеньки лихо.

Притиснула міцно до серця дитину,

Повільно й синочки пішли до хатини.

 

Катруся прокинулась. «Мамо, сказала,-

Чому я так довго на тебе чекала?»

А жито зелене стіною стояло,

Про те, що тут бачило, не розказало.

                                                           15.09.2013р. Сиктивкар

  

 

*****

Село стояло на горі, наш хутір – під горою,

Дбайливий Тясмин обмивав завжди його весною.

Хати стояли на косі, вода їх обминала,

А по периметру - дуби. Було їх там чимало.

 

Росли навколо хутірця, немов охороняли.

Туди фашисти не завжди охоче заглядали.

На наш маленький острівець була одна дорога:

Місток старенький до села для возика ручного.

 

А німець пішки не ходив, йому подай машину,

Лиш на мосту міг відібрать у матері корзину.

Палазя знала всі стежки на ринок і додому,

Ходила ними на базар – не можна по-другому.

 

Дістала солі, сірників, знайшла тютюн, махорку…

Помітила, що біг фашист за нею аж під горку.

Матуся бачить: він один – нітрохи не злякалась,

Мерщій забігла в очерет, швиденько заховалась.

 

Хустину кинула на лід , неначе там ходила.

Фашист ступив – пішов під лід, знайшов собі могилу.

Прибігла мати до дітей бліда, як сніг. Бабуся

Питає: «Доню, сталось щось? За тебе я боюся!

 

Колись не прийдеш, і тоді що будемо робити?!

Немає жалості в тобі! Як нам без тебе жити?!

Нас не жалієш – пожалій хоча б малу дитину:

Без маминого молока вона ж помре, загине!»

 

-Та що Ви, мамо! Не травіть своїй невістці душу!

Щоб фріців нам перемогти, я помагати мушу.

Не тільки я, а все село. Щоб німці нас боялись,

Щоб смерть знайшли на цій землі і в цій землі й зостались!

 

Вже скоро ніч. Потрібно хліб для партизан зібрати

І повідомить, де стоять і танки, і гармати;

Дітей відправить у село чи у найближче місто,

А хуторянам передать, що буде бій з фашистом.

 

На хутір цілу ніч бійці тихенько пробирались,

Бо треба брати висоту, де німці окопались.

Ще спали гади, мов щурі, проснутися не вспіли,

Як з лісу Чорного на них снаряди полетіли!

 

Допоки на самій горі снаряди розривались,

То партизани через став до штабу проривались.

«За Батьківщину! За братів! За Сталіна!» - кричали,

Усіх фашистів-палачів на місці розстріляли.

 

Два тижні тиша, де раніш стріляли без угаву.

То ж через річку до лісів зробили переправу,

Возили день і ніч в загін важкі боєприпаси,

Залишили порожній склад, забрали всі запаси.

 

Знов за півмісяця сюди загарбники з’явились,

В розбитій школі в той же день негайно розмістились.

Нагнали танків і гармат. Машини, мотоцикли

Уряд за школою стоять. Селяни уже звикли,

 

Бо це було не перший раз, не другий і не п’ятий.

Не приживається у нас есесівець проклятий.

Під Новий рік пішли чутки, летіли в кожну хату,

Що німці хочуть на святки ялиночку прибрати.

 

Обрізали могутній дуб, що виріс біля школи,

Кругом поставили столи, зробили тин навколо.

Тріщать від музики в селі німецькі гучномовці,

Пообіцяли, що дадуть всім дітям по обновці.

 

Як свині різані, кричать, горілку розливають,

Капусту квашену їдять і шнапсом запивають.

Одні загострюють кілки, другі селян зганяють,

Під страхом смерті за столи сідати заставляють.

 

В сарай загнали молодиць, в яких були малята,

Закрила двері на замок та німчура проклята.

Ще зранку в хуторі гінець хліб забирав солдатам,

Він зрозумів: прийшов кінець селянським немовлятам.

 

До партизанів навпростець побіг по допомогу

І так спішив, що під кінець він загубив дорогу.

В цей час німецькі палачі були вже п’яні, як квачі.

Ну а селяни за селом свій час не марнували,

Руками вигребли нору, малечу рятували.

 

Як коршуни, на чорний дуб залізли п’яні рожі,

Такі ж, як ті, що вже несуть малих до огорожі.

На стіл кидають малюків і швидко розгортають,

На дуб високий подають і на кілки  саджають.

 

Кричали діти. Матері благали: «Ні! Не треба!»

І на колінах у дворі зверталися до неба:

Господь Всевишній, пожалій! За що нас так караєш?!

Ми виросли на цій землі, страшнішого немає,

 

Як хоронить своїх дітей.  Земля з-під ніг зникає!» 

 

Той плач загублених дітей лунав аж понад хати.

І до кінця свого життя не будуть забувати

Ті матері, в яких малят фашисти відібрали…

Я геть маленькою була. Мене з нори дістали.

 

Зненацька черга влучних куль скосила німців дружно.

«За Батьківщину! За дітей!» - почулося потужне.

Валялись вороги в снігу і корчились, кричали –

За матерів і за дітей відплату гідну мали.

 

Замки розбили, і сарай негайно відчинили –

Матусь з малятами мерщій на волю відпустили.

Живим німецьким палачам дали в руки лопати,

Звеліли у глухім яру убитих закопати.

 

Могилу братську для своїх за школою солдати

Копали мовчки у журі, щоб вранці поховати.

А потім, стомлені, вони присіли за столами,

Зустріли 43-ій рік священними словами,

 

Щоб в цьому році Бог послав солдатам допомогу,

І щоб одержали вони над фріцом перемогу.

 

На сході хмари зайнялись. Так не було ніколи:

Селяни зранку піднялись на висоту до школи

Похоронити партизан і поклонитись в ноги

Живим солдатам, від яких чекали перемоги.

 

Салют прощальний пролунав, і голови схилили…

Та й по домівках розійшлись від братської могили.

…Ще рік під німцями жили. Всього не розказати:

Не раз був хутір під вогнем, не раз тікали з хати.

 

На небі сонечко горить, ховається за хмари.

І німці кляті вже тоді ходили, як примари.

Не переможці - вояки, якісь похмурі й злючі,

Немовби в банці павуки, мов гади ті повзучі.

 

Я ще маленькою була, як мама народила,

В капусті хлопчика знайшла, як на город ходила.

Назвали Толиком його. Так схожий був на тата.

Ну а на вечір партизан була вже повна хата.

 

Дров нарубали, очерет під хату поскладали,

Піч натопили і води криничної набрали.

Сусідка чистих пелюшок на лаві примостила,

Бабуся добрих галушок макітру наварила.

 

Всіх частували, чим було, і батько цим гордився.

Під вечір знало все село, що в Проні син родився.

На руки взяв, запеленав, поклав дитя в колиску.

Палазя квола ще була – дав галушок їй миску,

 

Налив червоного вина, аби з’явилась сила,

Щоб злізти з печі вже змогла, щоб годувала сина.

Дружина випила вина і галушок поїла,

Спустилась з печі до дітей: побачити схотіла,

 

Чи все в порядку, чи горить в печі, чи тепло в хаті,

Чи в казані вода кипить, щоб сина покупати.

Усе було, як треба буть ,– Палазя посміхнулась,

Свою поправила косу, над немовлям нагнулась.

 

Взяла на руки, піднялась, до серця пригорнула,

Дала і цицю посмоктать – дитинонька заснула.

Малеча спала на печі, Катруся всередині.

Згадала мати, що вночі і не дала дитині –

 

Малій Катрусі посмоктать, вона ж тоді дивилась,

Просила циці на печі, як матінка родила.

Тихенько Поля підійшла, погладила головку,

Взяла на руки до грудей, сосок уклала ловко

 

Дитині в ротик , і вона так смачно засмоктала,

Впилася в груди, приросла, неначе і не спала.

Катруся ще була мала, як Толик народився,

Їй ще і року не було – напарник появився

До циці маминої. Що ж, не будем горювати:

Тут стане й сину, і дочці. Молочна була мати.

 

*****

Дівчисько біга вже по хаті, мов пір’їнка,

І на голівці мерехтить зав’язана хустинка.

Бабуся під вікном сидить, спостерігає,

А братик у колисці спить, вона його гойдає.

 

Палазя зранку на базар побігла, щоб купити

Хоч трішки дусту та вночі тих вошей потравити,

Бо заїдають дітей і дорослих. Що тут зробиш?!

Ой, як нелегко їм жилось. Нічого не поробиш.

*

Чотири роки все село під німцями страждало.

Усе поїли, що було, але не вистачало.

Вже голодовка по хатах з торбиною ходила,

Була вся в чорних ганчірках, хвороби нам носила.

 

За нею злидні, як жуки, тяглися за ногами,

Залазили, як павуки, ховалися дворами.

 

По вулицях ходила смерть з косою за плечима,

Шукала хворих і слабих голодними очима.

Всіх забирала, навіть тих, хто не хотів вмирати,

Кому хотілось ще пожить без ворогів проклятих.

 

*****

Війна скінилася, фашисти не стріляють,

Снаряди більше в небі не літають.

Весна на вулиці, горобчики радіють,

І на левадах трави зеленіють.

 

Цвіте вишневий сад і абрикоси,

З них вранці сонечко збирає роси.

За абрикосами цвіте густа калина.

Туманом вкрилася за хутірцем долина.

 

Тут нібито ніколи й не стріляли

І від фашистів діток не ховали.

Матуся й тітонька вернулися до хати

Дізнатися: в ній можна проживати?

 

Бабуся з нами в дядини лишилась.

Щоб ми не вмерли з голоду, дивилась,

А в дядини своїх діток багато

І не така уже й велика хата.

 

Під вечір мати повернулася з харчами,

Нагодувала всіх, побавилася з нами,

Замислено на припічку зітхнула,

Біля колиски з дітками заснула.

 

Ледь засіріло за вікном, вона схопилась,

До Бога руки підняла і помолилась,

Щоб він поміг дітей урятувати

Від голоду і щоб розбиту хату

 

До осені гуртом поставити успіли,

І щоб дорослі до зими не захворіли,

Бо діток четверо. Найменшому ще й року

Тепер немає, а старшому нівроку –

 

На Водохрещення Господнє дев’ять буде.

Того ніколи мати не забуде,

Як перший син у неї народився

В той день, коли Ісус Христос хрестився .

 

Господь почув її – і не померли діти,

І до зими знайшлося їх у що одіти,

Хатину, як змогли, полагодити вспіли,

Із очерету та лози сплести зуміли.

 

Похоронка

 

Ми батька так тоді і не діждали.

Щодня в господі порались, копали,

Чекали вісточки від нього кожний час.

Брати з болота очерет носили,

На зиму кроликам траву косили…

Та листоноша не приходила до нас.

 

І вже коли ми потомились ждати,

Вона прийшла. Ми вибігли із хати.

З журбою папірець бабусі подала.

Та, як побачила, одразу заніміла,

Присіла тихо та й закам’яніла!

Страшний той папірець і в руки не взяла.

 

Тут тітонька прийшла, заголосила:

Ой, де ж, мій братику, твоя могила?

І як же ми тепер без тебе будем жить?

На кого ж діток ти своїх покинув?

Ти ж всю війну пройшов аж до Берліна!

І що ж ми будем без хазяїна робить?!

 

Притихли діти на печі в ряднинці.

Прибігла мама в голубій хустинці.

Вона відразу зрозуміла: сталось щось!

Ще вдосвіта на ярмарок ходила,

В млині два пуди борошна купила.

Самій нести його додому довелось.

 

На завтра бублики пекти зібралась,

Насилу донесла, аж підірвалась,

Зате ж наварить дітям галушок!

… Почула, що Маруся закричала –

Біля бабусі з борошном упала,

Неначе зрубана тополя, на мішок.

 

Вона не плакала, чомусь мовчала,

Неначе нежива; повільно встала

І похоронку притулила до грудей.

На діток подивилась, застогнала,

Пішла за очерет і там пропала,

Уваги зовсім не звертала на людей,

 

Які її підтримати старались,

Лихого щоб не скоїла, боялись.

Тоді три ночі не приходила вона.

Одного дня прибігла на хвилину

Погодувать свою малу дитину.

Була, як чорна ніч. Заплакана. Сумна.

 

І знову в очерет пішла й пропала.

Її тоді усе село шукало,

Але ніде Палазі-мами не було.

Лише маленька донечка Катруся

Всім показала, де була матуся:

Де батько викопав для неї джерело!

 

Батьки завжди з собою доню брали,

Як після ночі сонце зустрічали

( Це ще тоді, як батько партизаном був).

Матуся на траві тепер лежала,

Тихенько плакала і примовляла:

«Чого ж це ти мене, ріднесенький, забув?!»

 

Сусіди підійшли тихенько, сіли,

Матусю обняли – на серці потепліло.

Бабуся з дітками до джерела прийшла,

Синочка на коліна положила,

Матусі голову хустинкою накрила,

Поклала в руки немовля і обняла.

 

Палазю, рідна, подивись на діток –

Голодних і обірваних сиріток!

Хто ж буде їх, малесеньких, любить?!

Вони ж кровинки наші рідні

І, в першу чергу, нам потрібні,

Щоби було тепер для кого в світі жить.

 

Матуся Толика погодувала,

Перед дочкою на коліна стала,

Всіх чотирьох за плечі обняла,

На хуторян з журбою подивилась,

Низенько в ноги поклонилась –

З бабусею та дітками пішла.

 

А вдома піч відразу затопила,

Макітру галушок для всіх зварила,

Нагодувала діточок своїх,

На піч соломи постелила,

Дітей в рядочок положила,

Сама засмучено присіла на поріг.

 

Вона до ранку так і не заснула.

На піч залізла, діток пригорнула,

Заплакала. Тихенько Толика взяла,

Попестила його, погодувала.

Швиденько в Трушівці зібралась,

До тітки через плавні понесла.

 

Горпина –тітонька давно просила,

Щоб мати хлопчика, як в ясла, їй носила,

А може, і на зовсім їй віддасть.

Палазя довго думала і все ж рішила:

Якщо поможе їй Господня сила

Мале дитя від серця відірвать,

 

Вона віддасть його, бо точно знає,

Що в тітоньки своїх дітей немає,

Зате корова є, пасеться на межі.

Господь не дав своїх Горпині діток –

Нехай у дядини виховує сиріток,

Вони ж їй також рідні, не чужі.

 

Та ще й свекруха мамі докучає:

Віддай мале. Вона ж корову має.

Лишається ще троє в тебе. Не кінець!

Матуся знову гірко затужила,

Синочка у корзинку положила,

Побігла швидко-швидко навпростець.

 

Горпина рада, хлопчика вхопила,

На подушки в світлиці положила.

Палазя з хати вибігла мерщій.

Як бігла плавнями, весь час тужила:

Ой, що ж я, навіжена, наробила?!

Загородив стежину знахар, дід Матвій:

 

Чому, голубонько моя, голосиш?

Чому у Бога допомоги просиш?

Погодь, Палазю, я ж вам не чужий.

Я знаю, що Онуфрій не вернувся, -

Він лагідно до неї посміхнувся:

-Я вірю в тебе, доню, - зрозумій!

І діток виростиш. І поховаєш

Його стареньку матір. Ти це знаєш.

І дах укриєш, хату прибереш,

Синочків виведеш у люди,

Сама щаслива з ними будеш.

Ще молодою пару ти знайдеш.

 

-Спасибі! Заспокоїли мене, Матвію.

Я хочу запитать, та не посмію…

-Питай, дитинко! Ну, чого мовчиш?!

Палазя на коліна швидко стала,

Перед Матвієм Господа благала:

-Я маю гріх великий, чи простиш

 

Мені Ти, Господи, бо тільки ж нині

Дитину віддала свою Горпині.

-Ну що ж: не вбила – тільки віддала

Ще й родичам, в яких дітей немає.

Йому там добре буде. Хай зростає.

Та ще й не так далеко від села.

 

На крилах полетиш, як засумуєш.

Як захворіє він, то ти відчуєш.

Як ображатимуть, то забереш.

Тепер біжи бігом до хати:

Там дітки ждуть, чекає мати.

Турбот у тебе, донечко, - без меж.

----------------------------------------

 Уже были 60-е годы, выращивали урожаи пшеницы, а в селе был голод. Люди не могли понять куда девается хлеб. На столе лежало подобие хлеба из гороха и кукурузы. Три килограмма смеси по форме напоминавшее кирпич, которую нельзя было есть. 

Война закончилась, а голодовка нет

Как ни старались взрослые нас накормить

Как выжили тогда, никто не даст ответ

Вы вопреки преградам всем старались жить

 

За огородом лук, а там течет река

И камыши растут, рукой подать

Ну а подрос виднелся сдалека

Его побольше нужно нам нарвать

 

Там далеко туда никто не забирался

И лодку братья в крестного просили

Великим праздником тот день казался

Когда подрос из камыша домой носили

 

Часть матушка на рынок выносила

Чтоб хлебушек купить или кусочек мыла

Остатки камыша мы во дворе жевали

Пока с базара маму ожидали

 

Еду мы эту называли шпичаками

Бывало снимешь сверху корочку руками

А там вкуснятина, что пальчики оближешь

Но голод подступает еще ближе ....

---------------------------------

Спасение пришло после самого настоящего бегства из Украины на Север в Республику Коми. Для Катерины и её мужа Александра и еще такими же как они молодыми семьями Север оказался истинным раем. Здесь было все для нормальной жизни. После жизни в 9-ти метровой комнате в Украине, здесь Романчуки получили жилье  из двух комнат и  своей кухней. Рядом магазин полный всякого товара, новый клуб с кинофильмами и танцами. Тяжелая работа на лесоповале была простым развлечением для 22-х летних молодых лесорубов. Катерина была сучкорубом. - топор для меня был как игрушка, так я с ним управлялась. Александр  был помощником вальщика - толкателем.  Работа в лесу для нас была настоящим развлечением. Вечером придя домой мы бежали в клуб. Ехали на два года, а остались на всегда. Родили трех дочерей. В семье было настоящее счастье. Но беда пришла незванная. Заболела любимая мама и Катерина с младшей дочерью бросает все и едет в родное село. Но приходит известие из Сыктывкара - трагедия со средней дочерью. Она летит снова на север, но не успевает спасти дочь. Гибнет муж, а на  Украине в 2000 году  умирает мать. Житейские проблемы усугубляются "перестройкой", развалом союза и возникновением новых государств. Организаторам "нового государственного строительства" глубоко безразлична судьба лесорубов и их детей. Теперь у Катерины жизнь на две страны. Одна дочь с семьей в Украине и её тяжелый  труд в сельской местности. Другая дочь в Сыктывкаре. 

И девяностый год пришел

И хозрасчет гремит

И перестройка в каждый дом

Сухой клюкой стучит

 

Пустые полки, как тогда

Когда была война

И вдруг могучая, как сталь,

Рассыпалась страна.

 

Границы, визы, хозрасчет,

Приватизация идет

И беспокоится народ,

Что безработица растет

 

Уже не Сыктывкарка я

Доселе не пойму

Что Сыктывкарский паспорт мой

Не нужен никому.

--------------------

 Но есть и радость  - внучата и непроходящее желание сочинять и сочинять стихи.
творчий вечiр К.Романчук 26.03.2017. офiс НКАУ в ДДН (4).JPG
Сегодня уже есть материал на целый сборник стихов для детей:

«Працьовита» Гуска

 

Гусак вранці Гусиню

Запитав: «Ти де була?»

На городі. З’їла диню

Та ще й вишень з піввідра.

 

А чому мене, рідненька,

Ти з собою не взяла?

Ти ще міцно спав гарненько,

Я ж удосвіта пішла!

 

Гусенята

 

Мама Гуска вчить малят:

-Не хапайте все підряд!

Пощипайте бур’янець…

Старший, білий, молодець:

Вищипав усю щирицю,

Потім взявся за мокрицю.

Під горіхом зупинився –

Спочивати примостився.

Кругом нього всі малята

Полягали подрімати.

Мама Гусочка прийшла –

Гусеняток ледь знайшла.

 

Дощик

 

Дрібний дощик пішов –

Огірок в траві знайшов.

Мив йому зелену спинку

Цілий вечір без зупинку.

 

Курчата

 

Кіт Буржуй, уже великий,

Вчора нам біду накликав:

Розігнав усіх курчат!

Я не можу їх зібрать.

 

Десь пищать у бур’янах,

На городі і в кущах,

В гарбузах і в кукурудзі…

Кіт лежить та гріє пузо.

 

Лапки витягнув, муркоче –

Помагать мені не хоче.

Скільки їх було, не знаю,

Але якось позбираю:

 

Двадцять квочка привела,

Сто на ярмарку взяла,

Вісімнадцять – квочка сіра,

Десять висиділа біла,

 

Ще й півсотні у корзині

Доньці принесли Марині.

Десь під осінь буду знати,

Скільки виросте курчаток,

А до того рахувати –

Марна справа, не вгадати.

 

Квочка

 

Квочка вибігла з повітки,

Закричала: «Дітки! Дітки!

Ви ж покинули матусю.

Я на озері втоплюся!

 

Покупалися – і досить!» -

Мама Квочка діток просить.

Гусенята пропищали:

-Ми ще мало погуляли!

 

Кіт Василь

 

Кіт Василь заліз на грушу

Та й побачив там плоди.

-Скуштувати я їх мушу,

Що я – дарма ліз сюди?!

 

Ой, яка ж вона солодка!

Сік потік аж на живіт.

Ой ти ж , лишенько,- упала,

Покотилась до воріт!

 

І відразу собацюра

Тую грушу проковтнув.

Подивився, облизався,

 Ще й смачненько позіхнув.

 

Курочка чубата

 

Наша Курочка чубата

Привела дітей до тата.

Півень вискочив на тин:

-Покажи мені, де син?!

 

-Я не знаю, - каже мати,-

Треба трішки почекати,

Бо тепер наші малята

Всі однаково пухнаті.

 

А як стануть наші дітки

Справжнім пір’ям обростати –

Будуть донечки з хвостами,

А синочки – з гребінцями.

 

І тоді ти сам побачиш,

Де дівчатка, де синочки.

Їх тепер не відрізнити:

Всі вони, мов колобочки.

 

Поросята

 

Десь пропали поросята!

Тільки ж тут були – й немає:

Огородина багата

В цьому році дозріває.

 

Видно, знову в кукурудзі

Качанці хрумтять маленькі

Чи під грушею на пузі

В затінку лежать гарненько.

 

Донька бігає, шукає:

-Мамо, їх ніде немає:

Ні в садку, ні на городі,

Ні під тином! «Доню, годі,

 

Заспокойся і не бігай!

Прийдуть. Твої поросята

За канавою з козою.

Де маленькі козенята,

 

Вони гралися недавно

(Я якраз туди ходила),

З козенятами прибігли,

Коли кізоньку доїла.

 

Біля мене посідали

І терпляче всі чекали,

Поки я не подоїла,

Поки всіх не напоїла.

 

А тепер лежать, як дітки,

Біля кізоньки близенько,

А над ними холодочок

Від кленочків молоденьких.

                                               Травень 2016р. c.Нова Прага. Украiна.

 

Мій животик заболів,

Бо цукерок переїв.

І тепер не хоче спати –

Хоче трішки погуляти.

 

*****

Кіт Василь біля криниці

Захотів води напиться.

До криниці не дібрався –

Лапки замочить боявся.

 

*****

Толик кличе Петруся:

-Треба йти до дідуся!

А Петрусь йому: «То йди!

Не вари мені води!»

 

Жабенятко

 

Жабенятко просить маму:

-Я не хочу лізти в яму!

Я люблю сидіть в болоті,

Квакать весело, а потім

Пообідать комарями.

Аж тоді піду до ями.

 

Лисичка

 

-Я Лисичка риженька,

В мене мордочка гарненька,

Зубки гострі, швидкі ніжки –

Не боюсь тебе нітрішки!

 

Не скажи,- промовив Лось.-

Я не знаю, що стряслось,

Але ж ти тремтиш, маленька,

Хоч і мордочка гарненька.

 

Катруся

 

Рано-вранці, як ніколи,

Катя вибігла до школи.

На ній суконька новенька

І хустиночка гарненька.

 

Засміялася Світлана:

-Ти не гарна, а погана!

Тут прибіг Петрусь із класу:

-Тихо всі! Не гайте часу!

На Катрусю поглядає:

-Кращої, як ти, немає!

 

Брати

Рано-вранці, спозаранку,

Ще до першого сніданку

Півень вискочив на хату,

Прокричав своєму брату:

-Кукуріку, брате мій,

Ображать мені не смій

Мою курочку чубату,

Бо спалю тобі я хату!

 

Лебеді

 

Іванко заліз на високу тополю,

Щоб берег побачити, вкритий травою,

Де річка бурхлива, де гуси пірнають,

Де лебеді плавають, їх розганяють.

Хлоп’ята замурзані, вкриті ряскою,

Бо хочуть зловити й забрати з собою

Малих лебедят, там лебідки пірнають

І тих хлопчаків під водою щипають.

Розкрив свої крила вожак лебединий,

На хлопців понісся і гнався за ними

До самого броду, хлоп’ята злякались

В зелених кущах, мов щурі, поховались.

 

Каченята

 

Каченята під тином

Заховались в холодок.

Мама Качка з меншим сином

Принесла їм огірок.

-Ну ж бо, дітки, ворушіться:

Вже вечеряти пора,

Потім спатки, не баріться!

-Знаєм, - каже дітвора.

-Бачте: сонечко сідає,

Обрій полум’ям горить,

І під хмарами літає

Кібець. Хоче половить

На вечерю вас, маленьких.

-Мамо, мамочко, постій,

Заховай нас в дім тепленький!

Лізьте, діточки, мерщій!

Мама крила розпушила –

Полягали дітки спать.

Каченяток всіх накрила,

Тільки дзьобики стирчать.

 

Хазяйновита кішечка

 

Вийшла кішечка на грядку,

Щоб узнать, чи все в порядку:

Чи цибульку посадили,

Чи редиску прорідили…

 

Вже ячмінь заколосився,

Колорадський жук з’явився,

Треба швидко потруїти,

Помідорчики полити

І бігом сказать Маринці,

Щоб погладила по спинці.

 

*****

Змерзла кішечка надворі

Та й побігла до комори.

-Поки їстиму сметану,

Може, мерзнуть перестану.

 

Горобець

 

Горобець знайшов зернятко

Та й на поле полетів.

-Посаджу його на грядку, -

Так горобчик захотів.

-А зберу мішок пшенички

Та змелю трохи мукички,

Напечу я пирогів…

Глядь – нема зернятка: з’їв!

                                                        Червень 2016р.

 

Русалки

 

Над річкою верба плакуча

Низенько до води схилилась,

А на горі глибока круча,

В ній відьма чорна поселилась.

Там заросло все дерезою,

Чортополох кругом колючий,

Калюжі з чорною водою,

Бур’ян непрохідний, повзучий.

Сичі у темряві сміються,

І тролі нишпорять кущами,

Свинячим рилом задаються,

Людей лякають вечорами.

Сидять русалки під вербою

(Хвости ногами обернулись).

Сюди приходять за водою,

Щоб їм дівчата посміхнулись,

Веселі парубки чубаті.

Дівчата швидко повставали,

Веселу пісню заспівали

Та й стали хлопців вибирати.

Всіх розібрали по одному

Та й завели в пшеничне поле.

Уже співали по-другому

В вінках пшенично-волошкових:

-Ух-ух-ух,

Солом’яний дух, дух.

Нас мати породила,

Нехрещених потопила.

Будем хлопців лоскотати

Та й додому не пускати!

У-у-у…

Забігли в річку, засміялись,

Забили по воді хвостами.

Всі парубки перелякались,

Не кожний з них прийшов до тями.

І до верби тепер не ходить

Ніхто давно, ще й обминають.

Лише брехня по селах ходить,

Що там русалки всіх лякають.

                                                  11.10.2013р. Москва

 

Редактор вiршикiв Колоярцева Лiда Кирилiвна, вчителька украiнськоi мови школи села Нова Прага Александрiйського р-ну на Кровоградщинi.

Малюнки до вiршикiв  зробила  сиктивкарська   художниця Максимова Тамара Абдуевна.

-------------------------------------------------------------------
Будучи уже много лет на пенсии Катерина продолжает трудиться: то сиделкой, то уборщицей, то продавщицей у хозяина в ларьке. Она говорит: - бывает сижу, людей нет. Начинаю подбирать мелодию и напевать свои стихи. Так появились две песни на стихи "Я повернусь до тебе мамо" и "Украина моя".
Присутствующие спросили, может ли она  спеть эти песни, на что Екатерина Онуфриевна весело ответила - да запроста!
творчий вечiр К.Романчук 26.03.2017. офiс НКАУ в ДДН (5).JPG
И спела. Да так, что все еще раз откровенно удивились Божьему дару свой землячки. Вот эта песня:
Украина моя

Чогось менi не вистачае на Пiвночi, сама не знаю,

Чи груш на деревi, чи може, своеi хати, огорожi,

Що тягнеться аж до криницi, а чи ранковоi зiрницi,

Такоi чисто, з росою, що догорае за вербою.

 

Чи може вишень бiля хати, куди ходили ми спiвати.

Бувало сядемо пiд грушу,  та  заспiваемо «катюшу»,

Або козацьку «за селом», де вiтер пiсню гойда крилом.

Вона лунае аж до броду, де сколотили гуси воду!

 

Чи може там, на тiм вигонi колишуться у травi квiти,

I там не хочуть пастись конi, бо жалко iм на цвiт ступити.

Я зрозумiла, чого хотiла, чого менi не вистачае

Що серце смутком убиваю, коли про рiдний край спiваю!

 

Отi сади, i тii грушi, i навiть пiсня про «катюшу»,

 I тi дiвчата, i хатина – це  рiдна ненька Украiна,

Де над левадою високий, лунае спiв, як степ широкий,

I де роса горить на травах, де вiтер шепчеться в дубравах.

 

Мене чекае Батькiвщина, i рiдна донечка Марина,

Садок вишневий, абрикоси, з  перлинами ранковi роси,

Червонi яблука i рози, лани пшеничнi, лiтнi грози,

I зять, i внуки, i калина, i взагалi вся Украiна. (8.07.2013р. Сиктивкар.)

А вот запись еще одной песни про Украину: https://youtu.be/5buiOzhoWOc (автор видеозаписи Ольга Сазонова)

Екатерина и рассказывает складно, и стихи сочиняет по своим рассказам да еще и поет - хоть на украинском, хоть на русском языке. Несмотря на то, что пятьдесят лет живет в России, сегодня  все три часа с уст Екатерины звучала чистая народная украинская речь.
творчий вечiр К.Романчук 26.03.2017р..JPG
на встрече в офисе Коми республиканской НКА украинцев в республиканско Доме дружбы народов в г.Сыктывкаре.
творчий вечiр К.Романчук 26.03.2017. офiс НКАУ в ДДН (8) — копия.JPG
Две новые подруги: Заслуженный работник народного хозяйства Республики Коми Мороз Зинаида Павловна из г.Инты (родом с Винничины) и Екатерина Онуфриевна Романчук из  г.Сыктывкара (родом из Черкасчины).
-------------------------------------------------------------------
Александр Павленко
фото автора
Сыктывкар, март 2017г.