Думки Митрополита Адріана

03.10.2011

Про долю трьох Українських Православних Церков в Україні

Автор: mitropolit от , 21:59

02.10.2011-го року

 

 

На ці роздуми мене, Митрополита Адріана, надихнули постійні недосконалі церковні події, які відбувалися і відбуваються до цього часу у всіх, як в Українських Православних Церквах, так і в Російській Московського Патріархату.

Коли дивишся, читаєш чи слухаєш з боку когось із захисників своєї православної юрисдикції, хочеться вголос сказати: одним, щоб вони воду не мутили, іншим сказати правду в вічі, щоб не обманювали людей своїми гарними богословськими словами про канонічність та благодатність і навіть, про автокефальність, чекаючи від своїх вірних парафіян, незалежно від їх соціального положення, якоїсь там винагороди, матеріальної, фінансової чи моральної.

Й не випадково, журналіст Віталій Портніков писав на веб-сайті «РІСУ», http://risu.org.ua/ від 20-го вересня 2011-го року, що «релігійна ситуація в Україні не нормальна, бо пройшла проста зміна обрядовості: з комуністичної на православну, але не відбулося повернення до християнських цінностей у суспільстві… А ті цінності, які повинні супроводжувати віру, виявляються нікому не потрібними».

І нажаль, всіма цими різнобарвними думками, ідеями та варіантами керують не хто - небудь, а, як мов українці, для кожного з яких Україна є любою Вітчизною. Та тільки наш український народ любить розділятися по релігійним, політичним і соціальним ознакам. Забуваючи, що любов до країни буває тільки там, де є згода в сімействі і єдність не заради своєї тимчасової посади, а для єдиної Помісної Української Православної Церкви і держави.

Є в Українських Православних Церквах представники й інших народів, серед яких багато є чесних і порядних священнослужителів, але невелика кількість є й таких, які на чужому нещасті будують своє щастя. Знаходячись в чужій для них країні по мові і по духу, вони не рахуються з нашим корінним народом, його історією, культурою, мовою і державною незалежністю.

 

Митрополит Черкаський Софроній (УПЦ МП)

Про таких нелюдів Митрополит Черкаський і Канівський Софроній в своєму інтерв’ю від 14.09.2011-го року відповідав кореспонденту Юрію Стригуну на веб-сайті «Релігія в Україні»: «Як ви ставитеся до відверто проросійських єпископів вашої Церкви — Одеського Агафангела, Тульчинського Йонафана й Уманського Антонія? Владика Софроній відповів, що: «для них України немає й не буде. Вони відчувають себе росіянами. Вони не хочуть чути назву "Українська Церква". Мовляв, в Україні проживають представники багатьох народів. Дозвольте, кажу, а як же тоді Руська Церква? Хіба ж в Росії не живуть чуваші, мордвини і представники інших національностей? Але ж Церква то Руська? У Сербії Церква Сербська, а в Грузії — Грузинська. Що цікаво, за автокефалію в нас ніхто не агітує. Зате противників — хоч греблю гати. Я люблю тих, хто любить Україну. Своєї позиції не приховую ні від кого. Слава Богу, 20 років уже стоїть незалежна Україна. Значить має бути й Українська незалежна Церква. Нічого злого в цьому немає і вішати ярлик націоналістів ні на кого не треба. Просто я люблю цю землю, мене годувала молоком мати-українка».

В таких людей, як особливо у Митрополита Одеського Агафангела взагалі загасла свічка сорому і боязливості перед Богом. В останні роки, за часів Президента В.А. Ющенка, церковні діячі трьох Українських Православних Церков дуже «розгомонілися» між собою, наносячи душевні рани один одному.

Це явище особливо було помітне у 2008-му ювілейному році, коли Україна відмічала свою національну і духовну дату на честь 1020-ти річчя Хрещення Руси – України.

На це свято прибули Патріархи Константинопольський Варфоломій та Московський Алексій ІІ.

І що можна сказати про їх особливість перебування в Україні, так це те, що кожен із них мав свою внутрішню ціль: Патріарх Вселенський Варфоломій мав на увазі, що він прибув на це свято, як на своє власне, оскільки Київська Русь прийняла святе Хрещення від Візантії та Болгарії ще з 988-го року. Патріарх же Московський Алексій ІІ, мав на увазі іншу дату та роки, коли Київська Митрополія була розділена ще й на Московську в середині ХV-го століття, а потім насильницьки приєднана до Московської Патріархії в 1686-му році. Московська Митрополія Російської Православної Церкви самовільно вийшла зі складу Київської Митрополії Руської Православної Церкви Константинопольського Патріархату, проголосивши себе незалежною.

Таким чином, наші громадяни самі повинні бачити на історичному етапі, яка є для України Мати – Церква, а яка є мачухою для українського народу, не говорячи про те, що РПЦ МП є правнучкою Київської Митрополії, від якої народилась спочатку РПЦ Московської Митрополії, а пізніше утворився й Московський Патріархат у 1589-му – 1593-му роках.

Яке це було утворення і які були вжиті силові структури, щоб в ці роки отримати статус патріархійної юрисдикції, ми про це знаємо, бо написано дуже багато літератури на цю тему.

І ось, на початку вересня 2011-го року на Фанарі, в Стамбулі, відбувся Собор на якому прийняли участь 4-ри Патріархи Східних Помісних Православних Церков (Константинопольський Варфоломій, Александрійський Феодор ІІ, Антиохійський Ігнатій IV та Єрусалимський Феофіл ІІІ), а також п’ятий Предстоятель Кіпрської Церкви, Архієпископ Хризостом, який чітко поставив питання перед першими Патріархами світу про свою древність по диптиху від Московського Патріархату, в тому числі і Грузинська Православна Церква, яка народилась на одинадцять століть раніше від Російської, тобто ще в IV-му столітті.

Яке буде рішення, покаже час, але те, що всі п’ять Предстоятелів древніх Церков прийшли до єдиного знаменника і що вони є координуючою церковною владою серед інших Помісних Православних Церков, до якої зобов’язані прислухатись решта Предстоятелів пізніших за часом своїх Церков світу, то це факт. На цьому Соборі також поставилось питання про дотримування своєї канонічної території. Про це на веб – сайті «КІРІОС» від 04.09.2011-го року http://kyrios.org.ua/church/church-and-the-world/2353-patriarhi-chotiroh-najstarshih-tserkov-svitu-ukrayina-ne-e-kanonichnoju-teritorieju-rpts.html написано, що: «Патріархи чотирьох найстарших Церков світу і Предстоятель Автокефальної Церкви Кіпру закликали Російську Православну Церкву дотримуватися своєї канонічної території. Через події, які недавно мали місце в Православній Церкві Собор наголосив на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій "в тому вигляді, як вони визначені Священними канонами та Томосами про заснування цих Церков".

 

П’ять Предстоятелів східних Помісних Церков на чолі з Вселенським Патріархом Варфоломієм на Соборі

Цими словами пентархія натякнула на невизнання канонічного статусу УПЦ МП в якості "невід'ємної частини" Московського Патріархату, оскільки в Томосі про автокефалію Православної Церкви в Польщі, виданому в 1924 р., Константинопольський Патріархат констатував, що ніколи законним чином не відмовлявся від своєї юрисдикції над Київською Митрополією. Стосовно ж всієї Московської Патріархії та її канонічних кордонів Константинопольський Собор дотримується Томосу 1589 р., згідно з яким територія нинішньої Україна не входить до складу Московського Патріархату».

Довідка:

Пентархія - (від грец. - П'ять і - влада - пятивластя) - система верховенства в Християнській Церкві п'яти Патріархів (Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму), при першості Риму, що відбулося після IV Вселенського Халкідонського собору (451), коли був встановлений Єрусалимський патріархат. Пентархії надавали глибоке символічне значення, уподібнюючи п'ятьом пальцям руки, п'ятьом людським почуттям...»

Треба сказати, що зараз Патріарх Константинопольський Варфоломій, будучи Вселенським, отримав велику моральну підтримку з боку Євросоюзу та Сполучених Штатів Америки у подоланні тиску з боку турецької влади, на яку завжди впливала кремлівська Москва, заради проштовхування своєї Московської Патріархії РПЦ на перше місце серед всіх Предстоятелів Православних Церков доводячи, що Москва є третій Рим, але другий Рим, тобто Константинополь отримав поразку і не може бути першим серед перших.

Таким чином, цей дух і атмосфера засідання п’яти ведучих керівників східних Православних Церков в одному із стамбульских кварталів Вселенського Патріарха на Фанарі, надають нам великої снаги і щирої національної впевненості всьому православному українському народу. Але нажаль, наші люди ніяк не можуть зібратися зі своїми об’єднаними силами, щоб по-естонськи чи по-польськи, по-румунськи чи по-болгарськи, по-сербськи, а чи по-грецьки навести церковний лад в своєму українському Домі.

Але хто буде наводити цей порядок в Українських Православних Церквах?

У 90-ті роки цими церковними лідерами були Митрополит Іоан (Боднарчук УПЦ) та Предстоятель УАПЦ в Україні і в США Патріарх Мстислав (Скрипник), Єпископ Володимир (Романюк), пізніше Патріарх УПЦ КП (1993-1995 рр), а з осени 1991-1992-го років з УАПЦ об’єдналась і УПЦ КП на чолі з Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Філаретом.

 

 

Зліва на право: Митрополит Іоан (Боднарчук), Патріарх Мстислав (Скрипник), Патріарх Володимир (Романюк) і Патріарх Київський і всієї України Філарет

 

Він як ніхто мав всі важелі для організації справи по від’єднанню Української Православної Церкви від Російської Московського Патріархату.

Чому? Тому що, будучи Ректором Московської духовної академії і семінарії з 1964-го по 1966-й роки він мав можливість не тільки вчити викладачів та студентів, але й самому знати всі Закони і Рішення, як Апостольських, так і Вселенських та Помісних Соборів.

По-друге, він був першим членом Священного Синоду РПЦ Московського Патріархату.

По-третє, він був обраний в 1990-му році, після смерті Московського Патріарха Пимена (Ізвєкова), місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу.

По-четверте, протягом перебування на посаді Екзарха України в Російській Православній Церкві Московського Патріархату, Митрополит Філарет мав постійні виїзди за кордон для участі в засіданнях, семінарах, конференціях, де необхідно було мати великий кругозір і енциклопедичні знання, особливо з історії Християнської Церкви та всіх Помісних Церков, щоб захищати на той час РПЦ МП, де не раз йому задавали питання про історію розколу в Російській Православній Церкві Московської Митрополії з середини ХV-го по кінець ХVІ-го століть, тобто до часу Бориса Годунова, при якому Московська Митрополія хоч і не була визнана жодною Вселенською Церквою протягом 141-го року, але «мудрість» Б. Годунова дала можливість Російській Церкві отримати Томос від Вселенського Патріарха про возведення РПЦ Московської Митрополії до рангу Патріархії.

Але Митрополит Філарет і з цим питанням успішно справлявся, знаючи в досконалості догматичне богослов’я, пастирське, порівняльне, основне та моральне.

Московська Митрополія РПЦ була неслухняною по відношенню до Вселенської і східних Патріархатів, але ж Таїнства і обряди, канонізації святих і богослужіння відбувались по уставу Православних Церков. Вони були законними і звершувались по традиції встановлених в древніх Церквах.

Тому, стоячи перед фактом у захисті своєї рідної Української Православної Церкви, Митрополит Філарет мав всі підстави, щоб довести Помісному Собору РПЦ МП у Москві, весною 1992-го року, про можливість надання УПЦ статусу Помісної.

Але для того, щоб це питання поставити перед Священним Синодом РПЦ Московського Патріархату та на Помісному Соборі у Москві, необхідно було зібрати у Києві свій Помісний Собор Української Православної Церкви, який і відбувся з 1-го по 3-тє листопада 1991-го року.

 

Між іншим, на веб – порталі «КІРІОС», http://kyrios.org.ua/church.html від 18 вересня 2011-го року, писалося, що: «УПЦ КП вибрала правильний та історично обґрунтований шлях до автокефалії українського православ’я за словами Митрополита РПЦ Іларіона (Алфєєва). У світлі нещодавніх подій про які без сумніву сколихнули весь православний світ та заставили Московську Патріархію активно «заворушитися», мова іде про Саміт пентархії, прийняті на ньому рішення, та заяву Константинопольського Патріархату, з якої випливає, що Україна не є канонічною територією Російської Православної Церкви, не залишилась осторонь цього питання і сама РПЦ, але захопившись апологією своєї церковної політики, невільно проговорилась, що УПЦ КП вибрала таки правильний і історично обґрунтований шлях до здобуття автокефалії. Так, Голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Російської Православної Церкви Митрополит Іларіон (Алфєєв) на прес-конференції сказав: «… в історії Православ'я не було чіткої процедури надання автокефалії і, як правило, її оголошувала та чи інша Церква, а потім вже кілька десятків років по тому її незалежність визнавалася Константинопольським Патріархатом та іншими Православними Церквами автономними».

 

Голова відділу зовнішніх церковних відносин,

Митрополит Волоколамський Іларіон (Алфеєв, РПЦ МП)

З його слів фактично випливає, - пише веб-портал «КІРІОС», - що проголошення Патріархом Філаретом незалежної від Москви Української Православної Церкви – є правильним кроком на шляху до офіційного визнання автокефалії українського православ’я і це підтверджує історичний досвід. Проте Митрополит згадує і про другий шлях, до автокефалії: «Або ж одна Церква могла надати автокефалію інший. Так Константинопольський Патріархат надав автокефалію Елладській, Болгарській, Сербській церквам, а Московський Патріархат - Церкві Чеських земель та Словаччини, а також Православній Церкві в Америці. Польській Православній Церкві автокефалія була надана двічі - спочатку Константинополем, а потім Московською Патріархією». Було б доречним згадати, як Російська Православна Церква здобувала свою помісність і в який, аж ніяк не зразковий, спосіб відбулося проголошення Московської Патріархії і де тоді була та нелицемірна любов з її плодами про яку зараз говорить владика РПЦ Іонафан (Єлецьких)? На останок Митрополит Іларіон зазначив, що в питанні автокефалії у Православній Церкві існував повний безлад, який після Всеправославного Собору може закінчитися. Проте постає питання: чи вигідне вирішення таких стратегічно важливих для Православ’я питань Москві? Звичайно ні, адже РПЦ вже втратила контроль над більшою половиною православної України з утворенням УПЦ КП, а якщо ще будуть прийняті норми та порядок надання автокефалії то УПЦ (МП), яка по своїй структурі вже готова до автокефалії, зможе на кінець її отримати. Відтак українське православ’я буде незалежним від РПЦ, а це не дуже збігається з стратегією «Русский мир». Джерело: http://kyrios.org.ua/church/church-and-the-world/2430-upts-kp-vibrala-pravilnij-ta-istorichno-obgruntovanij-shljah-do-avtokefaliyi-ukrayinskogo-pravoslavja-za-slovami-mitropolita-rpts-ilariona-alfeeva.html

Таким чином, на Помісному Соборі Української Православної Церкви у Києві, з 1-го по 3-тє листопада 1991-го року, під головуванням Блаженнійшого Митрополита Філарета фактично одностайно були прийняті рішення за відділення УПЦ від РПЦ Московського Патріархату за виключенням двох архієреїв: єпископа Тернопільського Сергія (Генсицького) та Єпископа (нині) Тульчинського і Брацлавського Іонафана (Єлецьких), які були незгідні, в угоду РПЦ МП, з цим київським рішенням.

Після Київського Помісного Собору УПЦ весною 1992-го року у Москві був зібраний Всеросійський Помісний Собор РПЦ МП, як мов для вивчення київського питання та надання УПЦ статусу незалежної Церкви. Але, що відбулось у Москві і які судові рішення були прийняті проти Митрополита Філарета, ми всі знаємо.

 

Відбувається суд у Харкові влітку 1992-го року над Предстоятелем УПЦ Митрополитом Київським і всієї України Філаретом. На фотознімку розміщені зліва направо: Архієпископ Лазар (нині Митрополит Кримський), Митрополит Харківський Никодим, Митрополит Ростовський і Новочеркаський Володимир, РФ (нині Предстоятель УПЦ МП), Архієпископ Полтавський і Кременчузький Феодосій та інші.

По-перше, «Москва» вимагала від Митрополита Київського Філарета відректися від посади Предстоятеля УПЦ МП.

Тому й зараз, 8.07.2011-го року, через 19 років на території Києво – Печерської Лаври як мов повторились подібні дії, які відбувались у 1991-му-1992-му роках в Україні. Архієреї і духовенство УПЦ Московського Патріархату розділились на дві частини. Більша частина відстоює від’єднання УПЦ від РПЦ МП, а менша частина, проросійського напрямку, відстоює сучасне положення УПЦ Московського Патріархату.

Між іншим, Митрополит Черкаський Софроній (Дмитрук, УПЦ МП), стверджував в своєму вищезгаданому інтерв’ю, на веб – сайті «Релігія в Україні» в статті «Боюся, до автокефалії я не доживу, а Єпископа Софронія називали хохлом», що Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира, ніхто не може зняти з посади Предстоятеля, навіть, якщо він сам цього захотів би, то Помісний Собор УПЦ не прийме його заяви, оскільки він був обраний пожиттєво.

 

Помісний Собор РПЦ МП у Москві весною 1992-го року. На фотознімку зліва направо: Митрополит С. – Петербурзький Іоан, Митрополит Київський і всієї України Філарет, Патріарх Московський Алексій ІІ, Митрополит Мінський і Білоруський Філарет та Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій.

 

Тому виникає питання. Якщо Помісний Собор УПЦ МП не має права зняти Блаженнійшого Митрополита Володимира з посади Предстоятеля, то яким же чином у Москві 1992-го року, а потім у Харкові під керівництвом щойно померлого Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака) у підвальній церкві Благовіщенського собору, при свічках вночі, а не при люстрах був «скинутий» з цієї ж посади Митрополит Київський і всієї України Філарет? Тепер же, після смерті Митрополита Никодима (Руснака) виясняється, що і він теж «бажав» Україні мати свою Помісну Українську Православну Церкву, але отриману від Константинопольського Патріархату.

З цього приводу і у зв’язку з роботою Собору в Константинополі, Митрополиту Софронію під час інтерв’ю кореспондент задав питання: «Днями Патріархи чотирьох найстарших Церков світу і предстоятель Автокефальної Церкви Кіпру заявили, що Україна не є канонічною територією Московського Патріархату. Чи не означає це, що автокефалію вам можуть дарувати, попри волі Москви?» Він відповів: «Треба, щоб ми звернулися 20 років тому, коли Україна тільки постала, може, і треба було так зробити. А зараз Церква устабілізувалася. Не всі архієреї сприймуть автокефалію». Ось як Владика Софроній лукавить перед своїм співбесідником. Він твердить, що це питання треба було ставити 20-ть років тому. А хіба Митрополит Філарет не 20-ть років тому збирав Помісний Собор з цим питанням, але ж такі, як і він в той час, відреклися від своїх рішень у Києві (1-3-го листопада 1991-го року) про від’єднання УПЦ МП від РПЦ МП і вбили народжене «дитя» у вигляді незалежної УПЦ від РПЦ МП.

 

Митрополит Адріан виголошує свою промову про релігійний стан в РФ на Конференції КЛГП при СКУ 20.08.2011р. у Києві

Тим більше, що вся Україна цього бажала на чолі із Президентом України Л.М. Кравчуком. Він висунув гасло, що: «В незалежній Україні повинна бути і незалежна Церква». Отже, якщо Митрополит Софроній (Дмитрук) раніше воював проти УПЦ Київського Патріархату, яка створена Блаженнійшим Митрополитом Київським Філаретом, то тепер він вже бажає Україні Помісної Української Православної Церкви, але без УПЦ Київського Патріархату. Про це Митрополит Адріан писав і говорив в своїй доповіді на Конференції Комісії людських і громадських прав при Світовому Конгресі Українців, яка відбулась у Києві, 20-го серпня 2011-го року в Залі мистецтв Києво – Могилянської Академії: «В середовищі духовенства РПЦ Московського Патріархату в Україні діє боротьба між собою. Є певна частина архієреїв УПЦ МП, яка бажає відділення від Москви для утворення своєї УПЦ, але знову ж таки без приєднання чи об’єднання з УПЦ Київського Патріархату». Ця доповідь є на сайті: http://www.eparhija.com.ua/index.php?newsid=137

Але приємно відзначити, що той же Митрополит Черкаський Софроній (РПЦ МП) в цьому ж недавньому інтерв’ю на веб-сайті «Релігія в Україні» від 14.09.2011-го року заявив зовсім по-іншому, що: «Коли після довгого протистояння об'єдналася Російська Православна Церква із Російською Закордонною Православною Церквою, для мене це була радість. Так само має бути радісно і всім росіянам, якщо об'єднаються Церкви в Україні. Але я вам скажу так: нікому із наших сусідів не потрібна сильна Україна з сильною Церквою. Якби об'єдналися наша Церква з Київським Патріархатом, то за кількістю приходів це була б найбільша православна громада у світі. Після нас були б румуни, а лише після них — росіяни».

Ось як святителі різних Українських Православних Церков міняють свої думки. Але нажаль, це відбувається тільки тоді, коли вони скалічили душі мільйонам людей в Україні своєю боротьбою за так зване «канонічне» і «благодатне» ставлення до Москви. І тільки через 19-ть років вияснилось, що Митрополит Київський Філарет був правий у всьому, який задіяв всі Закони і Постанови Апостольських, Вселенських і Помісних Соборів на користь створення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Ми пам’ятаємо, як Блаженнійший Митрополит Київський Володимир, особливо в перші роки свого предстоятельства принижував колишнього свого колегу Блаженнійшого Митрополита Філарета.

 

Президент України В.А. Ющенко (2004-2010 рр.) очолив дружню зустріч Предстоятеля УПЦ КП Патріарха Київського і всієї України Філарета та Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія.

 

Але прийшов лікарський час і Митрополит Володимир став на шлях свого попередника у створенні Помісної УПЦ, побажавши на прикладі «анафематствованого» своїми членами Священного Синоду РПЦ МП сильного імені, нині Патріарха Філарета. Бо відкрито він боїться сказати своє вольове слово, що Україна історично повинна мати свою помісну Українську Православну Церкву, щоб і його «Москва» не анафематствувала!

Тисяча разів від УПЦ Московського Патріархату йшли заклики до УПЦ Київського Патріархату, щоб архієреї, духовенство і віруючі каялись і знову повертались до «Матері – Церкви Московської Патріархії», і лише тільки потім, ця «Матір – Церква» вирішить, що робити з сучасною УПЦ Київського Патріархату.

Це попередження стосується і сучасної УПЦ Московського Патріархату.

А хіба ж 19-ть років у Москві не ставилось це питання про автокефалію в Україні? То навіщо ж лукавити і час гаяти. Треба негайно об’єднуватися в єдину українську силу і розпочати не традиційне гучне «базікання» по об’єднанню трьох Українських Православних Церков: УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, а створити комісію з чесних однодумців – архієреїв і священнослужителів, а не з хитрих і користолюбивих владик трьох Церков, які тільки й мріють про патріарші куколі, наводячи різні плітки на своїх «конкурентів». Тому, я дуже радію, що зовсім недавно у Києві, в резиденції Святійшого Патріарха Філарета відбулась зустріч двох Предстоятелів УПЦ Київського Патріархату на чолі з Патріархом Філаретом і Главою УАПЦ Митрополитом Мефодієм по натхненню і за участю Президента України В.А. Ющенка.

Таким чином, відбулась історична подія. Про це говорив Голова Прес-служби УАПЦ прот. Євгеній Заплетнюк, (дивись відео на веб – сайті) http://www.youtube.com/watch?v=VXyr2LYaybE&feature=player_embedded «…Про спільну заяву Предстоятелів УАПЦ та УПЦ КП» та діалог з метою утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

Але ж і раніше деякі з нас архієреї і духовенство раділи, коли час від часу відбувались дружні зустрічі архієреїв двох Церков чи то на Молебнях, чи то на Панахидах. Особливо було зворушливо, коли на похороні сина покійного Патріарха Київського Володимира (Романюка) Тараса Романюка, похорон очолили Предстоятель УАПЦ Митрополит Мефодій та Єпископ Євстратій (УПЦ КП).

 

Святійший Патріарх Філарет (УПЦ КП) і Блаженнійший Митрополит Мефодій (УАПЦ) 14.09.2011року під час зустрічі.

Тому зустріч двох Предстоятелів говорить не тільки про церковну співдружність, але й про об’єднання наших Українських Православних Церков в єдину. Тільки хочеться, щоб в цьому об’єднанні не повторилися ті помилки і інтриги, які мали місце у 1992-му, 1993-му, у 1995-му та у 2000-му роках, коли відбувались Всеукраїнські об’єднання. Де одні об’єднувалися, а «один» з них, «чомусь», залишався при «своїх» інтересах, після чого знову відроджувався черговий «автономний відросток», який потім буде воду мутити, про що писав великий пророк Єзекиїль: «…п'єте чисту воду, а останок скаламучуєте ногами вашими».

Адже за цю єдність і об’єднання трьох Українських Православних Церков (УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ) багато хто з нас постраждав. І про це я не хотів би писати, але коротко хочу сказати, що на засіданні Священного Синоду УПЦ КП, 13-го травня 2011-го року зі мною, як з членом Священного Синоду УПЦ КП та керуючим Криворізькою єпархією поступили не по-християнськи, вигадавши плітки, що я, як мов, хотів перейти до УАПЦ та придумував всякі привітання по е-мейлу, які йшли в мою адресу від високопоставлених осіб. І ця плітка була взята за основу в рішенні Священного Синоду. Як же я просив і благав всіх членів Синоду, не приймати цього рішення, бо в його тексті не має жодної правди. Але Слава Богу за все. Хоч я і постраждав за свою щиру правду і правдиву переписку з УАПЦ, УПЦ МП та РПЦ МП у вигляді привітань та відповідей, але, на мою думку, цим я сьогодні придбав зустріч двох Предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ, а також проповідь Святійшого Патріарха Філарета: «Не говори неправди» та два його Звернення до Президента України В.Ф. Януковича від 09.09.2011-го року щодо «газового питання» і «Україні потрібне порозуміння», де особливе місце займає розділ «про критику». Адже, як можна вітати, висловлювати свої дуже гарячі почуття в мою адресу, а потім від своїх же слів і відмовлятися. Один тільки Предстоятель УАПЦ, Блаженнійший Митрополит Мефодій підтвердив свої привітання і оганьбив «суддів» мого недостоїнства в своєму листі – спростуванні в тому, що я жодних заяв не писав в його адресу, щоб перейти до УАПЦ.

Й не випадково Митрополит Омський і Тарський Феодосій (РПЦ Московського Патріархату) в своєму вітанні на честь мого Дня Ангела (8-го вересня 2011-го року) писав: «И пусть много будет у тебя в эти дни поздравлений, не радуйся им, ибо кругом одна лесть и ложь. Пишут любовь, а говорят зло, улыбаются и кланяются, а за спиной проклинают и нож вставляют. Будь твердый как камень и черствый к их льстивым словам, мой дорогой и верный друг Адриан».

Але всі ті несправедливі злі відносини в мою адресу, особливо розпочались тоді, коли я вирішив просити керівництво УПЦ КП про розділення мною створеної Дніпропетровської єпархії з майже 220-ю парафіями. Я дуже боявся, згідно поради одного із архієреїв УПЦ КП, щоб не направили до Дніпропетровщини майбутнього єпископа, а на той час (літо 2009-го року) архімандрита Тихона (Петранюка), родом із Буковини (Чернівецька область), знаючи його як не доброго християнина. Але ж де там… саме цим я й посіяв неповагу до себе, бо отець Тихон завоював велику «повагу» на території Київської Духовної академії, хоч тільки тепер вияснилось, що колишній єпископ УПЦ КП Тихон (Петранюк) пів року розшукується Луганською міліцією. Мало цього, проти мене повстав і колишній губернатор Дніпропетровської області В.В. Бондар (людина В.А. Ющенка під час його президентства), якому я не давав вільно жити і спокійно спати своїми листами, оскільки він знав і вислуговувався лише перед архієреями УПЦ Московського Патріархату, а для УПЦ Київського Патріархату він ні в чому не допомагав. За те знав адресу і телефони УПЦ Київського Патріархату, щоб вплинути на керівництво Церквою і позбавитись від мене. Тепер і він при новій владі є, якщо не під слідством, то є в немилості в сучасному уряді.

І ось, радіючи про відновлення добрих стосунків між двома Предстоятелями Українських Православних Церков, хотілося б, щоб до цих двох Предстоятелів приєднати і третього, Главу УПЦ, Блаженнійшого Митрополита Володимира, який повинен проявити свою волю так, як у 1991-1992-му роках поступив його попередник, Блаженнійший Митрополит Філарет. Не боячись ніяких проклять, а ні анафем, які йдуть не від Бога, а від людей, які й самі не знають, де вони будуть після своєї тілесної смерті.

 

Але хотілося б, щоб Предстоятель РПЦ Московського Патріархату, Святійший Патріарх Московський Кирило, за своє життя, подарував би Україні незалежність її Православній Церкві, до якої належать УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, які об’єдналися б миттєво.

 

Святійший Патріарх Філарет (УПЦ КП) і Блаженнійший Митрополит Володимир (УПЦ МП)

 

В такому випадку, Московський Патріарх Кирило отримав би до себе велику повагу не тільки з боку українського народу, але й всього православного світу.

Тоді б і в Російській Федерації багатомільйонна українська діаспора отримала б можливість мати свої українські православні храми й молитись своєю рідною українською мовою, як це має теж багатомільйонна російська діаспора в Україні.

Мені було радісно читати й два звернення Святійшого Патріарха Київського Філарета до Президента України В.Ф. Януковича, від 9-го вересня 2011-го року, що було надруковано на сайті УПЦ КП http://www.cerkva.info/ «щодо газового питання» та від цього ж числа «Україні потрібне порозуміння».

В першому зверненні Святійший Патріарх Філарет нагадав Віктору Федоровичу, що «Росіяни в Україні мають і школи і засоби масової інформації російською мовою – в той час, як українці в Росії не мають ні того, ні іншого. В Україні є тисячі храмів Московського Патріархату, які діють вільно і отримують від держави всіляке сприяння – а українських храмів у Росії лише одиниці, і вони постійно потерпають від утисків влади».

Особливої уваги треба надати другому зверненню Святійшого Патріарха Філарета до Президента України В.Ф. Януковича де написано: «Ви стали Президентом України у складний період, отримавши непростий і економічний, і політичний спадок. Випробування, які Вам довелося пройти за останні роки, збагатили Вас життєвим досвідом. Проте лише той, на чиї плечі лягає вся повнота найвищої відповідальності за долю держави, може справді зрозуміти, який це важкий тягар… Ви, Вікторе Федоровичу, йдете вірним шляхом. Ви не лише закликаєте любити Україну, але й на ділі показуєте цю любов. І я, і вірні Київського Патріархату, і, впевнений, більшість наших співгромадян підтримуємо Вас у цій боротьбі та бажаємо перемоги...». А в розділі «Критика» в цій же статті, Святійший Патріарх Філарет звертає увагу на відношення людей до критики, завдяки якій в добрих суперечках можна виявити істину. «…в СРСР критикували тільки тих, кого мали звільнити з посади або й взагалі розстріляти. Так і зараз: багато політиків – і провладних, і опозиційних – сприймають з боку інших та використовують самі критику, лише як інструмент знищення. Незгідний автоматично заноситься у категорію ворогів, згідний – друзів. Що породжує і неправдиву критику, і нещире схвалення, які, як іржа, роз’їдають суспільну довіру.

Викривати і критикувати одне одного слід з любов’ю та з бажанням виявити істину, а не заради знищення незгідного чи демонстрації своєї зверхності… Критику ж правдиву слід вислуховувати і бути вдячним за неї, адже вона допомагає бачити хиби й виправляти помилки. Не слід забувати, що у добрих суперечках можна виявити істину».

Але Святійший Патріарх Філарет говорить про це й в своїх проповідях. Наприклад, в проповіді «Не говори неправди» він говорив, що «Не говори неправдивого свідчення на ближнього твого» (Вих. 20, 16). Бог заповідав нам не говорити неправди. Але ми так привчили себе до неї, що майже і за гріх її не вважаємо - і совість наша мовчить... Лжа - дуже поширений гріх. Куди не підеш, всюди знайдеш її. Вона виходить з одних вуст, а проходить через тисячі. Неправду говорять, пишуть, друкують у книгах, читають, розповсюджують через телебачення, радіо, а тепер уже і через інтернет. Лжа проходить через увесь всесвіт. До неї дуже широкий доступ. Неправда, яку ми часто повторюємо, насамперед вбиває совість, яка спочатку протестує, а потім замовкає… Лжа руйнує не тільки сім'ю і суспільство - вона роздирає саму Церкву… Але Господь карає за лжу і в цьому світі… Іноді ми тяжко хворіємо, навіть невиліковно, втрачаємо майно, приходить одне лихо за іншим. Що це, як не покарання Боже за нашу неправду?... Прожити життя і не згрішити неправдою майже неможливо…, але віруюча людина, яка з дитинства виросла в атмосфері правди, органічно не переносить лжу… Правдолюбця всі люблять, всі поважають і хочуть мати з ним справу, а неправдивого ніхто не любить, його не поважають, від нього всі відходять. Християнин повинен бути правдивим не тільки тому, що треба зберігати добре ім'я, а головне - тому, що цього вимагає Бог і правда Його. Послухаймо ж святого апостола Павла, який повчає так: «...відкинувши неправду, говоріть правду кожний ближньому своєму...» (Еф. 4, 25)».

Цікава ситуація склалася і у Харкові, під час похорон Митрополита Харківського Никодима (Руснака) 17-го вересня 2011-го року.

Скільки було написано на веб-сайтах, в газетах і журналах, що на похорони поспішає В.Ф. Янукович і, що відспівування очолить Святійший Патріарх Московський Кирило та Блаженнійший Митрополит Київський Володимир. Але пізніше стало відомо, що він тяжко захворів на той час.

Тоді як на похоронах Митрополита Никодима не було жодної високопоставленої духовної особи з Києва, окрім керуючого справами УПЦ, Голови Синодальної комісії по діалогу з УАПЦ Архієпископа Білоцерківського Митрофана (Юрчука).

Відбувається чин похорону над спочилим Митрополитом Харківським Никодимом (Руснаком)

 

Божественну літургію та саме архієрейське відспівування очолив високий гість із Москви Митрополит Крутицький і Коломенський, керуючий Московською єпархією Ювеналій.

Необхідно сказати й про патріарше богослужіння в Луганську, яке відбулось без участі Предстоятеля УПЦ, Блаженнійшого Митрополита Володимира та інших київських впливових архієреїв. Все це говорить про появу демократії і свободолюбства в сучасній УПЦ Московського Патріархату. Тут є і критика, і порозуміння серед єпископату УПЦ.

Ми нагадували про інтерв’ю Митрополита Софронія, який давав оцінку не тільки подіям про незалежну Українську Православну Церкву, але й про її проросійських опозиціонерів, які не дають можливостей утворити в Україні єдину помісну УПЦ.

Але хто міг подумати про Митрополита Тернопільського Сергія (Генсицького), який в останні роки яскраво захищав ім’я Гетьмана України Івана Мазепи, доводячи, що він був анафематствуваний незаконно і, що треба його обов’язково реабілітувати в очах українського та російського народів.

Нещодавно відбулась у Києві і інша важлива церковна подія. Як повідомив веб-сайт «Киевские ведомости» від 30.08.2011-го року, що мер міста Києва Л.М. Черновецький з депутатами Київради прийняли рішення «…про перейменування в столиці України вулиці Урицького на вулицю Митрополита Василя (Липківського, засновника УАПЦ)».

Таким чином, проаналізувавши всі ці події, які мали і мають місце в Україні, хочеться нагадати багатьом архієреям, священнослужителям, владі і всьому православному народу, щоб обов’язково подивились історично - обґрунтований фільм – драму «Раскол», режисера Миколи Досталя, в РФ. В ньому розкрита дійсність Російської Православної Церкви Московського Патріархату, де головну роль грає фанатик, деспотично налаштований до простого народу та до своїх підлеглих Патріарх Московський і всієї Росії Никон, в тому числі й до протопопів, особливо Авакума, Стефана, духівника царя Олексія Михайловича, ченців, князів, бояр і бояринь, які сміливо виступали проти диктату і його жорстокості.

Ці події відбувались в другій половині ХVII-го століття перед прибуттям до влади Петра І, сина тогочасного царя Олексія Михайловича. Тому задається питання: хто кого розколов? Старо-обрядці, чи ново-обрядці Російської Православної Церкви Московського Патріархату на чолі з Патріархом Никоном, та його прибуття до церковної влади, який виступав не як Першосвятитель своєї Церкви, РПЦ МП, а як кат, палач (який палить без жалю людей у вигляді інквізитора), деспот, розпинатель, тиран і знищувач свого рідного російського народу. Й невипадково я ще раз нагадую цитату сучасного українського кореспондента Віталія Портникова, який писав про церковні обряди, на які звертають увагу керівники Православних Церков, а не «…на християнські цінності в суспільстві..., які повинні супроводжувати віру, виявляються нікому не потрібними». Веб-сайт «РІСУ» http://risu.org.ua/ від 20-го вересня 2011-го року.

Але ж церковні реформи Патріарха Никона в середині ХVII-го століття, були побудовані не на догматичних істинах Церкви, а на обрядових, місцевих, які принесли росіянам стільки страждань, поневірянь і різних катувань, чи то живими в землі закопаними, чи живими були спалені.

Так і Київська Митрополія Руської (а не Російської) Православної Церкви Константинопольського Патріархату була розколота московськими князями на дві митрополії, ще й на Московську. І все це творилося без волі Київської митрополії, а тим більше, без дозволу Константинопольського Патріархату.

Так і Київська Митрополія Руської (а не Російської) Православної Церкви Константинопольського Патріархату була розколота московськими князями на дві митрополії, ще й на Московську. І все це творилося без волі Київської митрополії, а тим більше, без дозволу Константинопольського Патріархату.

Таким чином, і сучасна РПЦ і УПЦ Московського Патріархату повинні припинити обманювати народ своїми ілюзорними словами, як про «благодатність» і «канонічність» і, що все це є тільки у Москві, а не у Києві, де відбулось і історичне Хрещення руського, тобто українського народу, а також проповідь святого апостола Андрія Первозваного. Щоб у архієреїв і духовенства на першому місці були милосердя, благодійництво, співчуття до бідних і нещасних людей, а не пошуки багатих корупціонерів і олігархів, від яких чекають дорогих автомобілів:«мерседесів», «лексусів», «крайслерів» та інших тимчасових благ.

Тому ці історичні факти яскраво говорять і нашій сучасності, в якій ніхто з вищого духовенства і взагалі, рядового духовенства не рахується з парафіянами, а, як писав великий пророк Єзекиїль у VI-му ст.. до Р.Х. у главі 34, що: «…горе пастирям Ізраїлевим, які пасли себе самих! А чи не стадо повинні були пасти пастирі? Слабких не укріплювали, а хворої вівці не лікували, і пораненої не перев’язували і вкраденої не повертали, і загубленої не шукали, але керували ними з насиллям і жорстокістю…хіба замало вам того, що пасетеся на доброму пасовиську, а тим часом, решту…витоптуєте ногами вашими, п'єте чисту воду, а останок скаламучуєте ногами вашими».

А пророк Єремія у главі 25, 34-36 стихи писав:«Ридайте пастирі і стогніть, і посипайте себе порохом, вожді стада, бо виповнилися дні ваші для заколення і розсіяння вашого і впаде, як дорогий сосуд. І не буде притулку пастирям і спасінням вождям стада. Чутно волання пастирів і ридання вождів стада, бо спустошив Господь пасовище їх».

Щось подібне сталося на початку ХХ – го століття в роки більшовизму, про що преподобний Серафим Саровський після Божого йому видіння, говорив, як Господь знищить архієреїв і все духовенство Російської Православної Церкви за відступлення від Заповідей Божих. Це видіння було на початку XIХ - го століття, а виповнилось воно аж на початку ХХ – го століття, в 1917-му році.

Ось чому багаті архієреї всіх Українських Православних Церков, в тому числі й Російської, повинні задуматися в тому, що корисніше перед Богом, автомобілі «Лексуси» та «Мерседеси» придбані за великі гроші бідних парафіян, які коштують від 100.000 до 200.000 $ американських доларів, чи формування і будівництво благодійних будинків для самотніх людей старшого віку, в тому числі й безкоштовні їдальні для бідних, нещасних, хворих і голодних людей. Адже у всіх Церквах не має і Православних середніх загальноосвітніх гімназій, ліцеїв тощо.

Пора зробити висновки і не чекати кінцевих днів свого життя на землі.

Про пастирство Митрополит Адріан писав у своїй доповіді, яку оприлюднив на Православному пастирсько – просвітницькому Форумі, у Києві, в Київській православній богословській академії (29.07.2010-го року) http://www.eparhija.com.ua/index.php?newsid=60

Таким чином, прочитавши цю велику, а можливо й складну статтю за своїм змістом, мені хотілося б, щоб її читачі вірно зрозуміли мою думку і самі стали на шлях правди, істини, терпіння і перемоги українського народу над віковими своїми стражданнями.

 

Адріан – Митрополит Богородський

________________________________________________________________________________________________

 

 

Після цієї статті прес-служба Богородської єпархії УПЦ Київського Патріархату, у Підмосковії, розміщує для читачів нашого веб - сайту прем’єру відеофільма «Раскол» режисера Микола Досталя по сценарію С. – Петербурзького письменника Михайла Кураєва. http://rpsc.ru/news/culture/2011/premera-filma-nikolaya-dostalya-raskol

«Фильм, основанный на реальных событиях. Фильм повествует о противоречиях в русском религиозном сообществе XVII века. Мы знаем, что было до раскола – Борис Годунов, Иван Грозный, Смута, Минин и Пожарский... Знаем, что было после – Пётр Первый, дворцовые перевороты. А период царствования Алексея Михайловича по прозвищу Тишайший (отец Петра I) – самый малоисследованный, и широкий зритель с ним не знаком. Как говорил Александр Солженицын, «не было бы XVII века, не было бы и 17-го года»… В этом отрезке, с половины XVII века до его конца, произошли: Соляной бунт, Медный бунт; был Степан Разин, но главное – это раскол Русской православной церкви, который стал, можно сказать, переходом от Руси средневековой к России имперской. Об этом трагическом событии и важнейшем этапе истории Руси рассказывает наш фильм».

________________________________________________________________________________________________

 Пропонуємо веб – сайт, на якому розміщений відеофільм «Раскол» в 20-ти серіях.

 http://www.lovekinozal.ru/news/2011-09-06-7762

Другі новини по темі:

• Архімандрит Віктор (Бедь)

• Відповідь Митрополита Адріана одному із архієреїв сучасності.

• Митрополит Адріан відповів єпископу Іларіону з УАПЦ

 

- Комментариев пока нет -

Добавить комментарий

Ваше имя*: Ваш e-mail: Сообщение *: Введите код с картинки: