Воркута - Ухта – Хальмер-Ю

Північна Одіссея Олександра Волощука

22.03.08, 00:33:47

Або Українець українцеві завжди допоможе

Ми вже розповідали про чернігівського мандрівника і журналіста Олександра Волощука, який, подорожуючи реґіонами Російської Федерації, збирає інформацію про життя українців Росії, а також вивчає тему масових політичних репресій. Нещодавно Олександр повернувся з чергової мандрівки, під час якої відвідав Західний Сибір, Ямал, Республіку Комі, Вологодську, Архангельську і Ярославську області, досліджував так звану 501-шу будову ГУЛАГу — “мертву залізницю” Салехард—Надим—Ігарка. Моральними та інформаційними спонсорами експедиції знову були Чернігівське обласне об’єднання “Просвіта”, редакції газет “Сіверщина” і “Біла хата”. Найцікавішими враженнями від подорожі Олександр Волощук ділиться з читачами нашої газети.

Українець українцеві завжди допоможе

Розпочиналася мандрівка у Кургані, де я на кілька днів зупинився в архієпископа Тобольського і Єнісейського, керуючого Сибірською митрополією Української православної церкви Київського патріархату Варуха (познайомився з ним під час попередньої подорожі, повертаючись із Далекого Сходу).

Владика Варух (у миру Володимир Анатолійович Тищенков) походить зі старовинного дворянського роду, серед його далеких родичів була навіть Евеліна Ганська — українська дружина класика французької літератури Оноре де Бальзака. У радянські часи чимало постраждав від влади за віру, сім років провів у таборах для політв’язнів, зокрема й у сумнозвісному “пермському трикутнику”, в якому перебували і найкращі представники української інтелігенції 1970—1980-х років: Василь Стус, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Іван Сокульський, Василь Овсієнко. Себе владика Варух вважає єпископом “катакомбної церкви”, створеної ще у 1920-х роках на противагу “червоній” церкві, яку ініціювали ВКП(б) і НКВС. Фактично в Росії “катакомбна церква” поза законом, офіційна православна церква на чолі з патріархом Олексієм її не визнає. Що й казати про українську церкву…

— Коли створили парафію в Кургані й попросили у влади місце для спорудження храму, нам виділили земельну ділянку на кладовищі. Це, звичайно, цинізм і знущання над вірянами, але краще вже тут, ніж ніде. Власними силами побудували церкву, але спокою нам не дають — були дві спроби підпалити храм, — розповідає владика Варух.

Парафіян української церкви приблизно 40 етнічних українців. Це небагато, але всі дружні й об’єднані навколо церкви. Шкода, що в усьому мають покладатися лише на власні сили і можливості. Українська держава майже не допомагає.

Забігаючи наперед, зазначу, що через три місяці після мого візиту єпископ Варух відвідав Чернігів, привізши з Кургану і подарувавши Чернігівській єпархії УПЦ Київського патріархату частку мощів Св. Іоана Тобольського (Іоана Максимовича, уродженця Ніжина). І від мощів цього найшанованішого в Сибіру святого вже зцілилося кілька людей.

Потім відвідав Тюмень — місто, яке за останні 10 років завдяки “нафтовим” і “газовим” грошам невпізнанно змінилося. Тут спілкувався з консулом України в Тюмені Сергієм Володимировичем Удовиченком і головним редактором єдиної за Уралом української щомісячної громадсько-політичної газети “Голос України в Західному Сибіру” Миколою Свінтицьким. Але найцікавіша зустріч відбулась у Сургуті — найбільшому місті Ханти-Мансійського автономного округу. Завдяки активістам української громади міста я познайомився з генеральним директором Сургутського торгово-промислового дому Володимиром Трохимовичем Самборським. Він на власні кошти спорудив і подарував Сургуту пам’ятник Тарасові Шевченку. Свого сина назвав Тарасом. Володимир Трохимович народився на Хмельниччині, жив на Львівщині, вільно володіє українською, російською, англійською мовами. Палкий опонент тих українських націоналістів, які відкидають усе російське і бачать в Росії лише ворога.

— 16 років після розпаду СРСР минули у безглуздому протистоянні між Україною і Росією, коли Росія зверхньо ставилась до України, а Україна з гіпертрофованою хворобливістю сприймала цю зверхність, розцінюючи її як вияв імперського спадку. Моя любов до України незмінна, вона тиха, але постійна. Це назавжди, хоч би хто був при владі! Тому що влада — тимчасова, а Україна вічна! — переконаний Володимир Трохимович.

Щодо культурного життя українців Сургута, то місту притаманна головна проблема українських громад інших російських реґіонів — внутрішні непорозуміння між керівниками громад і організацій (а лише в Сургуті їх чотири). Згадується прислів’я: де два українці, там три гетьмани…

Українців у Сибіру дуже багато. Коли їхав у бік Нижньовартовська, перед піднятою рукою зупинився “ніссан”. Водій спочатку хотів, щоб я йому заплатив за проїзд, але коли дізнався, що я мандрівець з України, повіз безкоштовно. А коли приїхали в місто Мегіон, Олександр Сирота (він із Кіровоградщини, живе в Сибіру з 1985 р.) зробив усе, щоб якомога зручніше мене розмістити. Далеко від батьківщини українець українцеві завжди допоможе.

Воркута - Ухта – Хальмер-Ю

Майже місяць подорожував Республікою Комі — найбільшим за територією суб’єктом європейської частини Російської Федерації.

Найзгуртованіші українці Комі живуть у Воркуті й Ухті. В обох містах мене чудово приймали керівники місцевих українських громад: Микола Бейзак у Воркуті й Михайло Бедрековський в Ухті. Воркута — один із найстрашніших “островів” ГУЛАГу, й досі навколо міста — кладовища репресованих, де замість прізвищ на хрестах — номери. Я відвідав одне з таких кладовищ, поблизу майже спорожнілого шахтарського селища Юршор. 1 серпня 1953 року тут на шахті № 29 спалахнуло повстання, яке придушили за допомогою автоматів. Розстріляли понад 50 осіб, здебільшого українців і литовців. Поруч із кладовищем нещодавно з’явився пам’ятник загиблим литовцям, споруджений за сприяння уряду цієї країни. Активісти Воркутинської громадської організації “Україна” зверталися з проханням встановити подібний пам’ятник розстріляним українцям (а їх було не менше, ніж литовців), але на відповідь чекають й досі…

У Воркуті я познайомився з 77-річною Марією Микитівною Турчин — українкою родом із Тернопільщини, колишньою політрепресованою. 1946 року НКВС заарештував її за зв’язок з УПА. Після знущань і побоїв під час чотиримісячного слідства отримала 8 років воркутинських таборів. Тоді їй було 16. Звільнилась 1954-го, але повернутися додому вже не могла — тавро “ворога народу” зробило б життя на підкореній комуністами й НКВС рідній землі неможливим. І ось уже понад 60 літ Марія Микитівна живе у холодному і похмурому Заполяр’ї. Вона єдина з українських політрепресованих, хто зараз живе у Воркуті (всі інші або виїхали, або померли). Добре, що є діти, які про неї турбуються. У Марії Микитівни було нелегке життя, але вона нікого не звинувачує. Каже, що все в цьому світі від Бога.

Ще одну українку з поламаною ГУЛАГом долею, але незламною волею зустрів в Ухті. 79-річну Параску Дмитрівну Слободян, як і М. М. Турчин, було заарештовано за “сочувствие националистическим бандам”. 1946-го “особоє совєщаніє” присудило їй 10 років таборів. Шахти у Воркуті, мордовські табори, потім в’язниця в Новосибірську. 1954-го отримала свободу, але життя вже було зламане. Та молода українка не скорилась долі. Оселилася в Ухті, створила сім’ю, народила дочку, зараз уже прабабуся. З перших днів діяльності українського товариства в Ухті вона — одна з найактивніших його членів. Має чудову пам’ять, пише вірші. Мріє повернутися в Україну. “Не хочу лежати в чужій землі”… Ми обмінялися з Параскою Дмитрівною подарунками: я подарував їй прапор “Нашої України”, вона мені — власноруч витканий герб-тризуб.

Такі ось лише дві людські долі. А скільки їх, українців, закинула страшна рука тоталітаризму на Північ? Хіба ж підрахуєш?…

І про Воркуту. В одному з селищ поблизу міста — Сєвєрному — є чудовий дерев’яний храм, названий іменем Благовірного князя Ігоря Чернігівського. Я ще й потрапив на храмове свято! Для мене це була справжня журналістська удача — за дві з половиною тисячі кілометрів від Чернігова знайти храм, що носить ім’я чернігівського святого.

Досить часто притулок під час подорожі мені надавала православна церква. Більшість священиків російської Півночі — українці. Потрапили сюди ще за часів Радянського Союзу, та й залишились служити російській православній церкві. В Архангельській єпархії до 2004 р. служили чотири брати Яворські зі Львівщини: Михайло, Василь, Антоній і Микола. Зараз, на жаль, залишилось лише двоє: отець Михайло трагічно загинув у липні 2004-го, а отець Василь помер 2005-го. Один із братів — отець Антоній — настоятель храму Св. Лонгіна в місті Коряжмі, він чудово прийняв мандрівника з України, допоміг грошима, дав харчів у дорогу. “Я в храм не приходив, а завжди в ньому був” — так відповів отець Антоній на моє запитання, як він став священиком. Інший приклад — з п’яти священиків Воркути троє — українці.

Відвідав мертве місто Хальмер-Ю (це була найпівнічніша точка моєї подорожі). Від Воркути до Хальмер-Ю 75 км насипом розібраної залізниці дійшов пішки за півтора дня. Навколо — тундра, стійбища оленярів. Ночував у балку — це такий будиночок обіч дороги для ночівлі або перечікування негоди. У балку зазвичай є піч, нари, дрова, вугілля. Інколи — питна вода, сокира, мінімум харчів. Хальмер-Ю — це колишнє селище шахтарів, зараз напівзруйноване і непридатне для життя. З кінця 1940-х до 1994 р. тут діяла шахта, добували вугілля, але потім шахту визнали нерентабельною, закрили, а всіх людей виселили — кого у Воркуту, а хто хотів — у центральні реґіони Росії. Згодом спорожніле селище стало полігоном ПВС Росії і його періодично розстрілюють з бомбардувальників. У 2006 і 2007 роках у Хальмер-Ю приїздили колишні мешканці, які зберегли добрі спогади про свою малу батьківщину (адже багато хто з них і народився тут). Приїздили, щоб поспілкуватися, згадати минуле й уявити своє селище таким, яким воно було ще 10 років тому. Побачивши нинішній Хальмер-Ю, я зрозумів біль цих людей. До речі, в перекладі з мови комі Хальмер-Ю означає “долина смерті”…

Приємно вразив Надим — місто газовиків на Ямалі, поблизу Полярного кола. Тут живе дуже багато моїх земляків-чернігівців. Як вони опинилися на Крайній Півночі, серед тундри і снігів? “Винна” в цьому одна людина — Михайло Миколайович Костюк. 1988 року його запросили працювати директором Надимського Центру дитячої творчості, і він “перетягнув” з Чернігова у Надим 27(!) сімей. Це переважно творчі люди — музиканти, художники, педагоги. Двадцять років тому на Північ їхали не стільки за “запахом тайги”, скільки за “довгим рублем”. Досить високі зарплати тут і зараз, адже Надим — вотчина “Газпрому”. Не можу не згадати й про керуючого справами адміністрації Надимського району Олександра Васильовича Корпала (родом з Бахмача). Разом з М. М. Костюком він зробив усе можливе, щоб я почувався в Надимі як удома.

Дорога в нікуди чи шлях до свободи?

І все ж головною метою подорожі була 501-ша будова ГУЛАГу — “мертва залізниця” Салехард—Надим—Ігарка. Будували її в 1949—1953 роках в’язні радянських таборів, а відразу після смерті Йосипа Сталіна дорогу покинули.

Передісторія 501-ої будови почалася ще в роки Великої Вітчизняної війни. Після того, як 1942 року німецький лінкор “Адмірал Шпеєр” і кілька ворожих субмарин здійснили піратські рейди в Карському морі й Обській губі, показавши цим незахищеність сибірського Заполяр’я, Сталін і вище військове командування СРСР вирішили створити велику військово-морську базу в усті Обі чи Єнісея. Спочатку для бази обрали селище Кам’яний Мис на східному узбережжі Ямалу. Природно, що для будівництва й експлуатації бази потрібно було побудувати залізницю. Друга причина — вже наприкінці 1940-х Сталіну доповідали, що північ Західного Сибіру потенційно багата на нафту і газ. Для розробки та експлуатації родовищ також була потрібна залізниця.

1947 року від станції Чум (75 км на південь від Воркути) на схід, до селища Лабитнангі через тундру і болота почали прокладати залізницю (вона отримала назву 501-ої). Будівництво підпорядковувалося НКВС. Через кожні 5—8 км уздовж дороги споруджували табори. Уже у грудні 1948 р. на станцію Лабитнангі прибув перший потяг. А поблизу станції Обської (за 20 км до Лабитнангі) залізниця мала повертати на північний схід, до Кам’яного Мису. Це була 502-га будова, про існування якої сьогодні мало хто знає. Та будувати залізницю на півострові Ямал було неможливо — насип раз-по-раз тонув у болоті, і в те, що це сізіфова праця, повірив навіть Сталін. Та й глибина Обської губи в районі Кам’яного Мису виявилася надто малою для великих морських суден. 502-гу будову ліквідували, а новим місцем майбутньої бази ВМФ стала Ігарка — порт на Єнісеї, доступний для річкових і морських транспортів.

501-шу будову вирішили продовжити — від Лабитнангі до Салехарда і далі до Надима. Залізниця від Надима до Ігарки отримала найменування 503-ої будови. Масштаби роботи, яку належало здійснити, були колосальними — 1300 км залізниці болотами і тундрою в умовах вічної мерзлоти. Узимку тут 40—50 градусів морозу, а влітку — комарі й нестерпний гнус. Будівельниками 501-ої і 503-ої на 80 % були в’язні. Будівництво залізниці почалося навесні 1949 року, на неосяжних просторах півночі Західного Сибіру працювало 100 тисяч осіб. Порядок робіт був таким: спочатку споруджували дороги-“лежньовки” зі стовбурів повалених дерев, потім робили піщаний насип, будували мости і водопуски, лише після цього клали шпали і рейки. На 5 березня 1953 року із загальної протяжності 1300 км побудували 800 км залізниці, загальні витрати на будівництво перевищили 4 млрд рублів. Ця цифра в 24 рази перевищила кошти, вкладені в промислове й житлове будівництво Тюменської області за всі роки четвертої п’ятирічки. Будівництво йшло ударними темпами, з 1949 до 1951 року збудовано залізницю від Салехарда до Надима, з’явилися вокзали на станціях Полуй, Танопча, Ярудей. 1952 року пустили причіпні вагони “Москва—Надим” (ще у 1980-х вони стояли на території одного з підприємств Надима). Але 5 березня 1953 року помирає Сталін. Уже в липні 501-шу і 503-тю будови разом з таборами ліквідовують. Сліди тієї грандіозної будови сьогодні можна знайти в приміських лісах біля Салехарда і Надима, в тундрі. Було покинуто 11 паровозів, десятки вагонів, трактори, на трасі залишено, за скромними підрахунками, понад 60 тисяч тонн металу. Недобудовану залізницю “анулювали”. Діючими залишились лише дві ділянки — від Чума до Лабитнангі, по якій проходить 3—4 потяги за добу, і від Надима до Коротчаєво (робітничі потяги і кілька пасажирських до Нового Уренгоя). У 1980-х від станції Обської все ж почали будувати залізницю на півострів Ямал — до Бованенківського і Харасавейського газових родовищ.

Не перший рік займаючись темою масових репресій і відвідавши у попередні роки Соловки, Біломорканал, уранові копальні Колими, я до 501-ої будови ставився спочатку як до однієї з “фабрик смерті” сталінського тоталітарного режиму. Однак спілкування з колишніми будівельниками залізниці Салехард—Ігарка та істориками, які вивчали її, змінило моє ставлення до 501-ої будови. В Надимі пощастило знайти одного з будівельників “мертвої залізниці” — 76-річного Івана Дмитровича Марманова. Звинувачений в антирадянській агітації, він отримав 10 років таборів. За освітою геолог, працював на спорудженні мостів. Він перебував у таборі на роз’їзді Щучине, залишки якого я бачив. Іван Дмитрович запевняв, що залізниця Салехард—Надим—Ігарка була, так би мовити, привілейованою. По-перше, силоміць на її будівництво нікого не привозили. Був спеціальний набір на 501-шу, і щоб потрапити на неї, треба було пройти медичну комісію (зі слабким здоров’ям не брали). По-друге (і це головне), на цій будові існувала система заліків. Тому, хто виконував денну норму на 125 %, день зараховували за два, на 150 % — день за три тощо. Були “стахановці”, що примудрялися упродовж одного робочого дня заробити сім залікових! Тобто, працюючи на будівництві залізниці Салехард—Ігарка, можна було на кілька років скоротити термін ув’язнення. А по-третє, в таборах 501-ої на досить пристойному рівні було налагоджене харчування будівників залізниці. Збереглися архівні матеріали, які свідчать про те, що в деяких таборах в’язні харчувалися краще від охоронців. На цьому наголошували ямальські історики і краєзнавці в Салехарді й Надимі. Тож будуючи дорогу від Обі до Єнісея, можна було скоротити собі шлях до свободи. Хоч, звичайно, за зовнішніми атрибутами це був ГУЛАГ — бараки, вишки, охорона, вівчарки…

Двічі — 1965 і 1972 років — на державному рівні порушували питання про відновлення залізниці Салехард—Надим, однак тоді на це не наважились. А сьогодні вже існує цілком реальний проект будівництва нової дороги, його замовник — “Газпром” (уздовж осі “мертвої дороги” від Салехарда до Ігарки розташовано 13 родовищ нафти і газу). Нову залізницю планують побудувати не по трасі 501-ої, а трошки збоку від неї. Рейки “мертвої дороги” і руїни таборів так і залишаться в безлюдній тундрі, як німа пам’ять про сумні сторінки радянської історії. Лише один з таборів — “Глухариний” — планують перетворити на своєрідний музей під відкритим небом і возити туди на гелікоптерах туристів.

А зараз охочі можуть побачити те, що залишилося від 501-ої будови. В Салехарді це кілька вцілілих рейок і будинків-бараків у межах міста, паровоз і семафор як пам’ятники (поблизу аеропорту). Іти від Салехарда в бік Надима немає сенсу, оскільки ще на початку 1990-х було розібрано 92 км рейок від Салехарда (цінна демидівська сталь ішла на продаж за кордон). Знищують навіть насип — пісок з нього йде на будови столиці Ямалу. Значно цікавіше рухатися з Надима. Щоправда, перші 20 км залізниці від міста в бік Салехарда також розібрано, а насипом іде траса автозимника. Лише на узбіччях зимника можна побачити поодинокі рейки, погнуті невідомою силою, а перший зруйнований дерев’яний міст розташовано вже за 5 км від Надима. З 20 до 40 км рейки від’єднано від шпал, але ще не вивезено. Роз’їзди, архаїчні семафори, “п’яні” телеграфні стовпи, “скелети” тракторів марки “СТЗ” (Сталінградський тракторний завод). Цікаві клейма на рейках. Звідки їх тільки не привозили на 501-шу! Демидівська сталь, німецькі трофейні, рейки заводу імені Сталіна в Юзівці, “Новороссийского общества”, є навіть американська сталь із вказанням штату на клеймі. Приблизно з 50-го км від Надима рейки вже на своєму місці, а “мертва дорога” прямою стрілою йде тундрою на захід. Перший табір, який більш-менш зберігся (поблизу роз’їзду Щучого), розташований приблизно на 60-му кілометрі від Надима. Навкруги — тундра, болота, німа тиша. Загублений світ. Дорога в нікуди…

 

На світлинах: Олександр Волощук. 501-ша будова ГУЛАГу.

Олександр ВОЛОЩУК.

2008 «Слово Просвіти» №4, 24-30 січня 2008 р.

 передрук з сайту "Українці Росії КОБЗА"